Глава 25

– Прибери руки, – струшую його “обійми” і чую, що голос зривається. Дивлюся на Сергія наче крізь туман і не вірю, що переді мною чоловік, яким я завжди захоплювалася. 

Повертаюся і йду в спальню, відчуваючи тремтіння в ногах. Хочу залишитись наодинці і Омельченко знає чому. Давня історія спливає в пам’яті знову і мене ось-ось накриє істерика, тому швидко переодягаюся і починаю шукати в шухляді заспокійливе. Покидьок. Навіть не можу підібрати кращого слова для того, з ким прожила п’ять років! 

Поки розкриваю упаковку з пігулками, чую за спиною тихі кроки. 

– Візьми, – Сергій простягає склянку води і зітхає. Тримається на відстані і за те вже треба подякувати. – Пробач, Ліно, просто…

– Просто ти не стримався. Буває, розумію, Петрівна наплела про мене всякого, може ще й згадала, що я не вперше з тим таксистом додому приїжджала, так? – сама дивуюся тому, що можу говорити спокійно. 

– Ліна…

Знову перериваю Омельченка. Знаю, як він цього не любить, але нічого, нехай починає миритися з тим, що поряд більше немає дружини, яка переймається його настроєм.

– Ти забув, що мені обіцяв? Ніколи не підіймати на мене руку! Ти знав про той випадок з вітчимом, я тобі розповіла, чи не так? Але ти забув. Розумію, то ж сталося так давно, я вже не ходжу до психолога.

– Я б ніколи тебе не вдарив.

– А ось в цьому я тепер не впевнена. Дозволь. Хочу піти в душ! 

Змушую Сергія відступити в сторону і не обертаючи голови йду до ванної кімнати. Дихаю рівно. Все в минулому, Ліно, той мамин співмешканець, що колись мене побив,  давно приставився, тож тобі немає чого боятися, а ось Омельченку є. І тепер його не врятує ні бог, ні цар і не герой! 

Стаю під прохолодні струмені. Чекаю, поки вода змиє втому і намагаюся зібратися з думками. У мене є п’ять днів, щоб закінчити справи і поїздка до Лісових полян повинна стати яскравим завершенням програми. Тож я не можу дозволити собі піти. Не зараз, бо надто багато дізналася всього за один день. 

Не знаю, скільки проводжу часу в душі, мабуть, довго, бо шкіра вже вкривається мурахами, тому пускаю максимально гарячу воду і чомусь згадую Влада. Його обпікаючі дотики і наш випадковий ранок.

Зовсім недоречні думки! Жену їх геть і швидко закручую кран. Кутаюсь в халат, наче він мене захистить. Бачити чоловіка не хочу, але він вже заварив чай і чекає в спальні. Мовчить. Мабуть, підбирає слова. 

–  Я винен, Павліно, – говорить тихо, але в мене відчуття, що це добре відрепетований спектакль. – Знаю, що слова тут не допоможуть, але я не очікував, що колись між нами може хтось стати. Особливо зараз.

От так новина! Не доношу чашку до губ, просто не вірю, що можна бути настільки цинічним. До мене підкрадаються сумніви, чи не виставила його Людмила геть, бо мій дорогоцінний виглядає зараз як побитий собака. 

– Між нами ніхто не стоїть. Принаймні досі так було, – роблю акцент на останніх словах. – Чи сталося щось таке, про що я не знаю? 

Омельченко підводиться і повільно крокує по кімнаті. 

– Нас с тобою це не стосується, але так, сталося. Цей контракт, ти знаєш, скільки я над ним працював!

Краще б він нічого не казав! Дійсно довго, майже п’ять років! Дитина то надто серйозний “проєкт”. Хочу висловити все негайно, розповісти про те, що вже в курсі його довгострокових планів, але прикушую язика. 

– Ти ж сказав, що все пройшло гладко? 

– Ні, Павліно, не зовсім. Може тому я й з’їхав з котушок, бо дім для мене місце, де ніколи не чекав підстави. Ця історія з бійкою і з тим таксистом, ти ж сама розумієш, що я повинен відчувати. 

О, так! Добре розумію, пане Омельченко! Я зовсім забула, що дружина для вас – дорогоцінна перлина, бо навіть засмічення каналізації повинні прибирати люди, яким ви довіряєте. А тут, виявляється, в домі був інший. Та не просто був, а “надавав першу допомогу”. 

Він чекає. Виправдань, пояснень, розповіді про те, що нічого не було, але я мовчу, залишаю його з сумнівами, які тепер точно гризтимуть і не дадуть спокою. Натомість навмисно переводжу стрілки.

– Так про що ти почав розповідати? Щось з японцями?

– Вони змінили умови, хочуть вкладень в інших пропорціях, до яких ми були не готові. Потрібні фінанси, причому негайно, максимальний строк десять днів.

Ось тепер Сергій вже без маски. Бачу по очах, що нервує не на жарт і згадую ту розмову в аквапарку, де йому явно погрожували. 

– Сума велика? 

– Можна й так сказати, – ледь не скрипить зубами.

– А твої партнери? 

– Хочеш, щоб я заявив відкрито про неплатоспроможність? – Омельченко спалахує. – Це все одно, що поставити хрест, бо в бізнесі не можна показувати слабкість! Це тобі не якийсь салон краси!

– В мене елітний салон, Сергію, а не кіоск на вокзалі!

– Так, вибач! Я не це мав на увазі, але гроші треба десь знайти. Я подумав… ми могли б оформити кредит на тебе. Ти власниця малого бізнесу, отже маєш заставу, проблем не повинно викинути. Треба діяти зараз, поки мене не обійшли конкуренти.

Я видихаю. Дивлюсь в холодні очі Сергія і відчуваю відразу. Ось чому в моїй вітальні букет! І ось через що його “відрядження” так раптово закінчилося.