Глава 22

Цю ніч я проводжу без сну. Просто лежу, згорнувшись калачиком на дивані і думаю, думаю… шукаю для Сергія виправдання. Мозок відмовляється визнати, що я прожила стільки років зі справжнім мерзотником! Виходить, він обманював мене на кожному кроці ледь не з самого початку, але для чого? Якщо кохав Людмилу, нам ніхто не заважав просто розлучитися, це було б боляче, але в рази легше, ніж тепер. Через гроші? Ця здогадка ранить особливо…

Я б ніколи не подумала, що чоловік скористається тією довіреністю, що я підписала, коли потрапила до лікарні. Все життя боюся лікарів, а тут – приступ апендициту! Я випала з життя на кілька тижнів і не думаючи, поставила той клятий підпис, навіть не читала документ. Тому він запросто продав нашу спільну квартиру, бо завжди приймав всі рішення сам. Несподівана здогадка пронизує наче током. Омельченко міг цим не обмежитись, що ще він зробив від мого імені?  

Схоплююсь на ноги і починаю намотувати кола по кімнаті. На згадку спадає підслухана в аквапарку розмова і миттю вигадую сценарій з рекетирами, які приходять до мене, бо Омельченко заборгував їм гроші. Мене трусить так, що підступає паніка, а уява розігрується на повну. Валеріанка тут вже не допоможе, тому клацаю вимикачем на кухні, та дістаю з шафи келих. Наливаю по вінця і радію тому, як обпікає горло перший ковток. Сідаю на підлогу, розуміючи, що зараз жалюгідна, взагалі ні на що не здатна без сторонньої допомоги!

Борюся з бажання подзвонити Ані, але вчасно зупиняюся. І так вона через мене отримала зайвий стрес, тому просто кручу в руках телефон, аж поки… Я божевільна, але чомусь на думку приходить тільки це. Набираю коротке повідомлення, тисну “відправити” і видихаю. Це як подзвонити в 911, тепер залишається тільки дочекатись рятувальників і мені, нарешті, стає легше. А може справа просто в тому, що пляшка наполовину спорожніла? 

Відчуваю, як піді мною “похитується” підлога, затинаючись, повертаюсь до вітальні і падаю на диван, щоб накритися ковдрою з головою. Вже майже ранок, голова пульсує і мені треба хоч пару годин поспати. Вранці, я все зроблю вранці! Уявляю морські хвилі, щоб задрімати й стомлене тіло, нарешті, провалюється у сон. Настільки міцний, що сплю, наче убита. Солодко. Без сновидінь, а це така розрада!

Все закінчується несподівано, бо прокидаюсь через безперервний звук, який доноситься з коридору. Кілька секунд намагаюсь зрозуміти, що відбувається і хто цей ненормальний, що натиснув на дзвінок і тримає палець, наче сталася пожежа! Якщо знову сусіди, вони про це пожалкують! Вибігаю з кімнати, ривком відчиняю двері і застигаю. Просто кліпаю віями і не знаю що сказати, бо на порозі стоїть Завадський. 

– Вже щось, – видає він, окинувши мене поглядом з голови но ніг. – Я думав доведеться викликати службу спасіння. 

– Що ти тут робиш?! – відступаю, бо Влад робить рішучий крок через поріг. 

– Приїхав тебе рятувати.

Говорить спокійно, а мене охоплює пекучий сором. Та смска, що я відправила вночі, як можна було утнути подібну дурість? Закриваю обличчя руками.

– Влад, я… Пробач, не знаю, як пояснити… 

– Тобі треба випити м’ятного чаю, – він скидає взуття і бере мене за плечі. 

Веде в кімнату і змушує сісти на диван, а потім накриває плечі ковдрою, яка сповзла і лежить на підлозі. Добре, що хоча б тут не стоять склянки і не валяються пусті пляшки, бо він би вирішив, що я надто дружу з зеленим змієм. 

– Уявляю, що ти зараз думаєш, скільки я вчора випила, щоб написати таке. Але чесно, це зі мною вперше! 

Як по-дурному звучать такі виправдання. Владу вони не потрібні, він може просто піти, відправити мій номер в чорний список і забути, наче дурний сон. А ось я не можу! Даю собі зарок, що ніколи не вживатиму нічого, крім ковтка шампанського та й то по великих святах.  

– А то я не бачу. – тишу порушує спокійний голос. без докору, скоріше сповнений співчуття, а це ще гірше! – Краще скажи, в тебе є м’ята чи ромашка? Може мінералка, яблучний сік? 

– Щось повинно бути, – роблю спробу встати, але Завадський повертає мене на місце, а сам йде на кухню. 

Чую, як викидає щось в смітник, ставить чайник, хазяйнує, поки мій розум повертається додому разом з додатковою порцією сорому. На мені одна футболка, на годиннику десята, а в телефоні точно рядок пропущених дзвінків з салону та від сестри. І цьому треба поставити край! Я більше не хочу жити в цьому пеклі і ніякий чарівник Гудвін до цього не змусить. 

– Ось, пий маленькими ковтками, а потім я хочу почути, що в тебе тут відбувається. 

Влад сідає поруч. Добре що так, а не на стілець напроти, бо я б почувалася, наче на допиті. Повільно п’ю чай, аж поки думки складаються у потрібні слова. Про шахрайство з квартирою, про довіреність і мої безглузді страхи. Зараз вони правда здаються дитячими, але Влад реагує несподівано.

– Тобі треба поговорити з кимось, хто більше на цьому розуміється. Я зателефоную юристу. Ту візитку, що я давав у кафе, ти, звичайно викинула? – підводить брову, але відповідь і не потрібна. Не викинула, просто абсолютно про неї забула!  – Візьми з собою всі документи, той договір також. А щоб ти не почала щось переживати за оплату послуг, дещо скажу: Ткаченко – мій зведений брат. Тепер ти погодишся з ним поговорити? 

– Мені потрібна жуйка, – це все, що можу відповісти і Завадський одразу лізе в кишеню.

– Орбіт без цукру.

Зустрічаємось очима і я не знаходжу слів, щоб описати свої почуття, крім тих, які зашифровані у нашій парній татушці. “В горі і в радості”, може вперше я зрозуміла, як це виглядає в реальному житті.