Глава 21

– Повтори ще раз, хто в тебе був?!

На годиннику сьома вечора і Аня сидить у мене на кухні перед чашкою вже холодного чаю. Серцеві краплі позаду, бо вона впевнилась, що я жива-здорова, а поліція забрала сусіда у відділок. Вичікую, щоб відповісти достатньо виразно, аби більше не перепитували. 

– Завадський.

– Ну знаєш! – Аня сплескує руками. – Коли мені Петрівна подзвонила, щоб розказати про бійку, я їй не повірила. Але зараз взагалі немає слів! Як Завадський тут опинився?! 

– Це довга історія. Вважай, ми випадково зустрілися біля аквапарку і він мене підвіз. 

– Випадково, – сестра свердлить мене поглядом. – Та не буває таких випадковостей, Павліно!

– А те, як ми з Людмилою перетнулися, ні про що тобі не каже? Ой, Аню, не знаю, може прийшов мій час виплачувати кармічні борги. За все колись треба платити, за власну дурість теж.

– Зачекай. Ти ж не… У вас же не було… – в ступорі дивиться на мене.

Аня неймовірна, бо не може вголос запитати, чи не переспали ми з Владом. Це табу для неї, обговорювати інтимні стосунки інших, та й взагалі копатися в чужій білизні. Але моя доля сестру бентежить вкрай, тому бачу, як на щоках спалахують червоні плями – ознака того, що вона дуже нервує. 

– Нічого не було. Ми рятували собаку. – трохи брешу, але, той короткий поцілунок насправді можна скинути з рахунків.  

Розповідаю про підкидиша і Аня, вислухавши, починає несамовито реготати. Частина історії, в який Чарлі з’їв паштет Омельченка, доводить її до сліз. Витирає очі серветкою і переводить подих.

– Кажеш Чарлі? Це він вам сам назвався? 

– Ні, ім’я придумав Влад, – насилу стримую усмішку, коли згадую, як мій колишній грався з цуценям. 

– А господарі? Він же не з неба на вас впав! 

– Доки не з'явилися, я написала в чат нашого будинку, але там поки що тиша. Може люди на роботі. 

– Які гарні глюди, викинули тварину і забули. До речі, якщо вже так сталося, де пес?

– Влад тимчасово забрав до себе, бо я не можу собі залишити… сама розумієш чому.

Насправді я хотіла, щоб цуцик залишився, але Сергій повинен скоро повернутися і мені буде не до того. Навіть не знаю, куди сама подамся. 

– Отже, у вас з Завадським тепер спільний улюбленець, непоганий початок, – Аня виглядає дуже задоволеною зі своїми прозорими натяками. 

– Припини! 

– Ні, я якраз нічого не маю проти! Тільки не хочу, щоб ти кинулась від відчаю в ополонку головою. Спочатку треба провчити того паскудника Омельченка. Батько року…

Зсуває брови і я відчуваю укол в грудях.

– Ти його бачила? Аня, я тебе благаю, раз вже почала…

– Так. Не бійся, ніхто мене не помітив, хотіла переконатися у всьому сама. 

– Схожі?

– Що? – Аня робить ковток холодного чаю. – Ти про що зараз, про Дениса? Думаєш у Людмили хтось був крім Сергія? Кинь, ніхто в таке не повірить, ти ж сама з нею спілкувалась. 

В цьому сестра має рацію. Моя суперниця не стерво, не та, що буде ламати чуже життя. І все-таки мене мучать сумніви.

– А якщо вона передумає? Все розповість, щоб зберегти сім’ю хоча б заради дитини. 

– Навряд. По телефону таке не обговорюють, а наш герой-коханець поїхав майже одразу після тебе. 

– Що?!

– Кажу поїхав! Сама бачила, а Люда сказала, наче його кудись терміново викликали. 

– То чого ж ти мовчала? А як він зараз повернеться додому? Я нічого не встигла зробити. 

Схоплююсь на ноги, Аня щось кричить в спину, але я вже не слухаю. Спочатку ця бійка з сусідом, потім Завадський, тепер теревені з сестрою – все летить догори дриґом! Штовхаю двері кабінету Сергія і зупиняюсь. Наче знову бачу ту картину, коли він розмовляв з іншою. Брехливі очі, спокійний голос. 

Дозволяю собі відчути біль, але тепер точно востаннє, бо хочу поставити крапку.

Сідаю в м’яке крісло. Мені тут незручно, почуваюся шпигункою, але пароль знаю, оскільки Сергій хотів мати “надійну людину”. Набираю комбінацію з цифр та букв і чекаю, поки завантажиться програма на ноутбуці. До його робочої сторінки доступу немає, але браузер відкритий, а це на Сергія не схоже. Він з тих, хто завжди думає про безпеку, навіть у власному домі. 

– Що ти тут робиш? – Аня заглядає в прочинені двері. – Оу, а твій чоловік непогано влаштувався! Меблі, як у міністра.

– Помовч, будь ласка! 

– Добре, якщо ти щось поясниш. Хочеш закинути на ноут Сергія вірус? 

Спирається за спинку крісла і дихає мені в потилицю, через що я ще більше нервую.

– Непогана думка, але ні. Треба скасовувати бронь на наш номер в Лісових полянах, точніше попередити, що заїдуть інші гості. Зі свого телефону не можу, бо йому подзвонять, щоб підтвердити, а так... 

Рука з мишкою зависає в повітрі. Поки шукаю потрібну вкладку у браузері, бачу клаптик паперу з печаткою, що виглядає з зачиненої шухляди. Взагалі то в цьому немає нічого дивного, просто документи, але виглядає це так, наче Сергій щось ховав поспіхом. Обережно тягну за краєчок  і забуваю, для чого сіла за ноут. Читаю і не вірю власним очам.

– Що там таке? – Аня помічає мою дивну поведінку.

– Краще не питай. Пам’ятаєш ту квартиру, на яку ми з Сергієм скинулись рік тому? Ту. де  збирались робити ремонт, щоб здавати в оренду під офіс.

– Ну? 

– Це договір купівлі-продажу. Сергій її продав і не сказав мені ані слова. 

Хочеться розірвати документи на дрібні шматочки. Або Самого Омельченка, бо, схоже, я зовсім не знала свого чоловіка!