Глава 20

– Разом на все життя? – дивлюсь на тату, яке ховається у Влада на зап’ястку. – Знаєш, після того, як ти поїхав я весь час уявляла нашу зустріч. Як ти жалкуватимеш про те, що мене втратив, бо я давно заміжня і кохаю іншого. А бачиш, що з цього вийшло… 

Він мовчить і мене це ще більше бентежить. Нарешті, ми зустрічаємося поглядами. 

– Щось таке я і відчув.

Дивлюсь йому в очі і вони не брешуть. Або я зовсім перестала розуміти чоловіків, або це натяк на те, чого просто не може бути. Завадський досі має до мене почуття? Через п’ять років? Просто маячня, ми ж не мильну оперу дивимось! 

– Припини, добре! Це я тут каюся в тому, якою була дурепою, може це наслідки того, що мені прилетіло дверима? – відкидаю компрес, від якого все заніміло. Роблю спробу підвестися, та Влад сідає поруч на край дивана і повертає мене назад. М’яко, але достатньо наполегливо.

– Пів години, Павліно! Ти лежатимеш, бо лікар так сказав. 

Він поправляє сережку у моєму вусі, бо вона закрутилася і впилася в шкіру. Крихітний жест, але в ньому стільки несподіваної турботи, що я взагалі гублюся. 

– Владе, я дуже змінилася? 

Розумію, що так і є, бо небагато уваги приділяла власній зовнішності. В мене навіть арсенал косметики менше, ніж у підлітка! 

– Так. Я б сказав розквітла, – він не прибирає руку і обережно пропускає між пальцями пасмо мого волосся, від чого по шиї біжать мурахи. – Але дещо точно не змінилося, ти весь час потрапляєш в халепу. 

– В мене ж більше немає охоронця, – жартую, повертаючись подумки назад. – Нікому носити на шиї. 

– Впевнена?

– А ти готовий спробувати? 

Хочу сказати, що лікар-реабілітолог з пацієнткою на шиї буде виглядати не дуже, але Завадський розуміє все по-своєму. Повільно нахиляється до мене. Вловлюю ледь помітний запах парфуму – та сама терпка “Сигара”, від якої в мене зносило дах! 

– Владе, краще зупинися…

Він не чує. Цілує спочатку обережно, а потім опановує губи і в мене збивається дихання. В голові паморочиться, чіпляюсь за Влада, як за рятівну соломинку. Перелітаю наші пальці, стискаю і тягнуся назустріч. Хочеться опинитися в обіймах – міцних, надійних, поруч з тим, хто годину назад не валявся в чужому ліжку. Думки зникають десь в тумані, поки він пестить волосся на потилиці, аж раптом романтичний момент лопається, наче мильна бульбашка. В кишені Завадського оживає телефон. Наполегливо вібрує.

– Може відповіси? – першою розриваю поцілунок, бо розум починає подавати ознаки життя. Що ми, чорт забирай, робимо? Дивлюся, як Завадський швидко набирає повідомлення, але чари вже розвіялись. 

– Це з клініки, – зітхає і я бачу, що зараз нам обом ніяково. – Павліно…

– Нічого не кажи! В мені зараз таке відбувається… потрібен час, щоб з усім розібратися. Думаю і тобі також.

Це важко, але я точно знаю, що не хочу зараз починати нових стосунків, ні з ким, навіть з Завадським. Хоча б тому, що досі заміжня і невідомо коли зможу розлучитися, а цього я хочу найбільше. Звільнити життя від натяку на чоловіка, який просто розчавив моє серце. 

– Гаразд. Пообіцяй, що звернешся в лікарню, якщо тобі буде зле. І краще за все сьогодні лежи і відпочивай. 

– Дякую, лікарю, – встаю та йду за Владом в коридор. Чекаю, поки він взується.

– Просити номер не варто? 

Цього моменту я чекала з самого початку, але хочу залишити для себе шпаринку, куди можна втекти.

– В мене є буклет твоєї клініки. Я подзвоню…

Боже, як це звучить фальшиво! Адже ми вже наступали на ці граблі, коли Влад поїхав і я йому не телефонувала! І зараз не впевнена, що це зроблю, найближчим часом точно. Може тому спішу відчинити замок, пропускаю гостя вперед і завмираю на місці. 

– А ти тут звідки? 

Просто на килимку біля порога лежить собака. Не дуже розбираюсь в породах, але пухнасте чудо з в'юнкою шерстю схоже на спанієля. 

– Сусідський? – Влад нахиляється і цуценя сором’язливо махає хвостиком. 

– У сусідів немає собак. Нічого не розумію, може в когось вискочив за двері й не помітили? 

Беру на руки малого і той тицяє в мене холодним носом. Думаю, що робити далі.

– У вас є домовий чат? Напиши, якщо хазяїн шукає, відгукнеться. 

– Це гарна думка, потримай! – передаю цуценя з рук в руки. 

Біжу в кімнату, висипаю вміст сумки на диван і хапаю телефон. Шукаю групу в телеграм, але вона в архіві, бо писала туди тільки раз, коли мене залили сусіди згори. Сподіваюсь, що хтось відгукнеться, а тим часом чую жалібне скавчання з коридору.

– Може він хоче їсти? – виглядаю до цих двох, що чекають і одночасно повертають до мене голову. – Правда в мене тільки безлактозне молоко.

– Думаю, цей сосиску згризе з задоволенням, подивись, які зуби?

Влад виглядає, як щаслива дитина, яка принесла додому собаку з вулиці і чекає, що мама дозволить її залишити. Чухає за вушком.

– З приводу сосиски не знаю, подивимось, що у мене є. 

Йду на кухню і відкриваю холодильник. Не заглядала туди два дні, бо пила тільки каву з печивом. На щастя серед овочів ховається баночка з печінковим паштетом, який робила для Сергія. Відкручу кришку і запитувально поглядаю на Завадського.

– Таке підійде? 

– Пахне смачно. 

Це смішно. Тепер після всього трешу на моїй кухні два голодних роти. Зітхаю і показую Владу на стілець. 

– Сідай, зараз намажу бутерброд! А ти, – перевожу погляд на собаку, який притулився до ноги Влада, – почекай, поки знайду якусь миску. 

Кручуся на кухні, ставлю чайник і ловлю себе на думці, що це нагадує… Чорт, зовсім не візит старого друга! Наче картинка зі щасливою родиною, якої у мене ніколи не було!