Глава 19

Ліфт їде, здається, цілу вічність і весь цей час я відчуваю на собі погляд Влада. Не розумію, що в ньому. Просто стежить за моїм станом, щоб не знепритомніла чи намагається прочитати думки? Краще йому цього не робити, бо в мене справжня буря в душі. Що я роблю? Веду додому колишнього, хоча ще не зняла обручку! Це виглядає як брудна помста Омельченку, а я завжди зневажала такі методи.  

Власне, я могла просто зателефонувати Ані, або відлежатись з холодним компресом, але чомусь погодилась на пропозицію Влада. Коли ми разом переступаємо поріг, все стає тільки гірше, тому що я зовсім забула про свої швидкісні ранкові збори. 

Доведеться Владу пережити бардак, який робить кімнату схожу на барліг безхатька. Він повільно йде за мною і в нерішучості зупиняється на порозі вітальні. Ковзає поглядом по безладу: шафа розчахнута, кілька суконь на вішаках так і залишились лежати на кріслі, висунуті шухляди, пігулки від головного болю та пуста склянка на столику… 

– Вибач. У мене безлад, – кидаю сумку та опускаюся на диван. 

– Як ти себе почуваєш? Не нудить? 

О боже, це чомусь нагадує розпитування уважного чоловіка, у якого вагітна дружина страждає від токсикозу. Наче наступили на болючий мозоль і я кліпаю віями, щоб не розплакатись. 

– Ні, все добре! Владе… я марно тебе затримую, це просто дурниця, що зі мною може статися? На крайній випадок телефон під рукою, виклику швидку.

– Вважай, що швидка приїхала.

Підбирає з підлоги подушку та кладе руку мені на плече. Теплу. Надійну.

– Скажи, де кухня, знайду щось для компресу, якщо ти мені довіряєш.

– Думаю, не заблукаєш, не такий вже тут і замок з темними довгими коридорами. В морозилці є пакети з ягодами.

Кажу це вже йому в спину, а сама вмощуюсь і обережно проводу пальцями по місцю, де повинна бути ґуля. Навпомацки нічого не відчуваю і це єдине, що тішить. Намагаюся не думати про те, що мій холодильник набитий здоровою їжею, яку я готувала для коханого чоловіка. Все за протоколом: білки. жири й вуглеводи. Хоч би шматочок піци завалявся! В цю хвилину даю собі слово, що с початком нового життя викину зошити з програмою здорового харчування. В смітник, разом з усім, що нагадує про Сергія! 

Помріяти про те, як я буду снідати чорною кавою зі шматочком київського торта не встигаю, бо Влад заходить до кімнати з рушником та пакетом замороженої чорної смородини. 

– Доведеться хоча б пів години потерпіти. Може бути неприємно, – кладе м’яку тканину мені на лоба, а зверху примощує крижаний пакет. Холод миттєво розтікається по обличчю і я мружуся, бо це не дійсно відчуття не з найкращих. Влад поправляє “конструкцію” і перед очима на мить прослизає дещо таке, від чого серце миттєво стискається. Маленьке тату на внутрішній стороні руки. Повірити не можу, це наче несподівано стрибнути в машину часу! 

В мене було таке ж – лінія пульсу з половинкою серця, однакова у нас обох, знак вічного кохання. Коли Влад поїхав, я позбулася нагадування про свою помилку за допомогою лазеру! Болюча процедура, яка допомогла стерти минуле і почати нове життя з іншим. Дивно, що Влад не зробив те саме. А ще починає щипати в очах і зовсім не від болю.

Завадський закінчує чаклувати з компресом, але раптом я чую противний тріск десь у нього під ногами. Мій гість повільно нахиляється, щоб підібрати рамку з розтрощеним склом і я тільки тепер розумію, як вона там опинилась. За скалками ховається наше з Сергієм фото – щаслива наречена у весільному вбранні, гарний до невимовності Омельченко. Вчора мені хотілося знищити половину дома, спалити його речі на подвір’ї, викинути всі подарунки, навіть коштовні, бо ті прикрасия просто не можу бачити. 

– Не бери до голови! – попереджую питання. – Треба було прибрати, ти не порізався? 

– Ні. 

Він нічого не питає, просто зникає з очей і повертається з віником. Змітає скалки, поки я мовчки слідкую за тим, як в домі прибирає колишній. Наче вимітає шматочки скла не з підлоги, а з мого серця.  

– Владе, – простягаю руку і торкаюся його, – зараз не час, але я хотіла спитати. В тебе щасливий шлюб? 

Він застигає з віником в руках, а потім випростовується. Розгублений, бо мої думки скачуть, як шалені.

– Я неодружений.

– Не вірю. Як таке може бути?

– Уяви собі може, – зітхає, але намагається не дивитись мені в очі. – Шлюб – то надто серйозний крок. 

– То ти віриш у всі ці: “В горі та в радості”? 

В моєму тоні точно прослизає сарказм, бо впевнена, що все набагато банальніше. Завадський достатньо чесний, щоб обіцяти жінкам обручку! Приємні зустрічі, секс, який ні до чого не спонукає, можливо, відпочинок в товаристві вродливої колеги. Власне, він може і не поспішати, навіть через двадцять років власник мережі клінік знайде собі гідну пару. 

– Тебе це дивує? – його відповідь перериває ланцюжок картинок, на яких Влад цілує уявну блондинку і підливає їй в келих Просеко. 

Не можу стриматись і сміюсь. Нервова реакція, не інакше! 

– Тобто шлюбне фото в побитій рамці тобі ні про що не говорить? – перевертаю пакет з заморозкою, щоб відчути сильніший холод. – Чи мені, як Соломону треба просто сказати собі: “Все проходить”?

–  Ні, просто не міряти всіх по одній людині. Ти ж не будеш казати, що ніколи не бачила щасливу сім’ю? Просто залиш це в минулому.

Я відкриваю рота, щоб почати сперечатися, але тут згадую Аню. Вони сваряться, можливо, недостатньо відпочивають, але я ніколи не уявляла б сестру і зятя розлученими! З нас двох саме вона витягнула щасливий білет. 

–  А ти залишив?

Слова самі злітають з губ і Влад розуміє про що я. Про нас. Про двох впертюхів, кожен з яких хотів, щоб життя складалось саме по власному сценарію. Він мовчить. Дідько, дивиться на мене очима, в яких плескоче… образа, смуток, бажання? 

– Думав, що так, – голос трохи хрипкий від миттєвого хвилювання. 

Кінчики наших пальців торкаються ніби випадково. І це просто якесь божевілля.