Глава 18

Оговтуюсь тільки коли авто Влада зупиняється біля мого будинку. Навмисно сіла на заднє сидіння, бо так ніхто не заважає думкам, але тепер наче прокидаюся.

– Дякую, – намагаюся посміхнутися, але губи наче розучилися це робити. – Була рада тебе побачити.

Звучить надто нещиро, наче я читаю з папірця завчені слова і Завадський це точно розуміє. Байдуже! Можливо ми ще перетнемось якось іншим разом. коли я почуватимусь краще і зможу бути собою, а не тінню Сергія, про якого не можу перестати думати. Для мене тепер повернення додому – справжнє випробування.

– І я тебе, – Влад чекає, поки я заберу речі та вийду з машини, але не їде. Стоїть біля під’їзду, наче я раптом передумаю та повернуся, тому я прискорюю крок. Ступаю на поріг, коли хтось з усієї сили штовхає металеві двері, які ледь не збивають мене з ніг. 

– Що, нагулялася, шльондра?! 

Тримаюсь за лоба, очі заливають сльози, майже нічого не бачу від болю, тільки чоловічу постать. Чую потік нецензурщини і страшний запах перегару. Нічого не можу зрозуміти, поки мене хтось не хапає за одяг. 

– З ким ти була, кажи? Я тебе зараз тут на місці прикінчу! Хто він?!

Насилу розумію, що відбувається, бо крізь туман перед очима розрізняю фізіономію сусіда у розтягнутій майці та спортивних штанях. Я думала його зачинили на вісім років, так казала дружина, але цей ревнивий покидьок повернувся. Чую, як руки тягнуться до моєї шиї, аж раптом він сам опиняється на асфальті. 

– Хочеш ще? – чую голос Влада. Стоїть над сусідом, що розпластався біля клумби, та потирає кісточки на руці. 

– То ти нариваєшся?! – той насилу підводиться, але при першій спробі замахнутися починає волати. Рука у нього заламана за спину, сам несамовито оре і посипає всіх лайкою.

– Гаразд, відпусти! Все, не чіпатиму твою бабу! Ну помилився я, зізнаюся!  

Від болю у нього розвидняється перед очима, щось бурмоче, згадавши моє ім’я, але свої вибачення може засунути не буду казати куди. Останній раз зі мною трапилась така халепа в школі, тоді теж "прилетіло" випадково відкритими дверима, але зараз почуваюся просто жахливо. 

– Дай подивлюся, – Влад підходить і приймає мою долоню. Роздивляється місце удару. – Тобі пощастило, лобна кістка найміцніша у людини. 

– Ти мене заспокоїв. Буде синець? 

– Якщо не прикласти негайно холод, буде.

-То де твій рятівний балончик? - додаю нетерпляче, бо лоб дійсно болить. Добре, що я встигла хоч трохи притримати двері, а то б одразу повезли до лікрні. 

- Тобі треба лягти, – говорить Влад впевнено. – Є хтось вдома?

– Ні, але я впораюсь, – роблю спробу втекти, коли він ловить за лікоть. 

– Сама ти нікуди не підеш. Хто цей тип? 

Показує очима на сусіда, який витираю розбиту губу, склавшись навпіл. 

– Любимий сусід. В нього не вперше такі глюки, весь час чатує дружину, бо думає, що вона ходить наліво. Я не знала, що йому строк скоротили, бо повинен ще сидіти.

– Зателефоную в поліцію, а ти залишайся поки що тут і нікуди не рухайся, в тебе може бути струс!

Тільки цього не вистачало! Безсило опускаюся на лаву і намагаюся відкопати в сумочці люстерко, а поруч з під'їздом наче за магічним збігом виростає постать Валентини Петрівни. Тепер вже нічого точно не вдасться приховати, бо язик у сусідки знизу, як помело, за годину знатимуть всі спільні знайомі. Вона щось підказує Завадському, який розмовляє з поліцією, а паралельно кидає досить зацікавлені погляди в мій бік. 

Якби у дворі стояла машина з шашечками, і тоді б вона точно придумала пікантний сценарій. Авто Завадського навряд чи можна прийняти за таксі, а його самого - за водія, таке точно не пройде повз її увагу! Щось говорить Владу, киває і вже бачу, як радіє можливості розпустити плітки. Вона б залюбки і додому мене провела, та не може покинути інший пост, бо намагається вправити мізки “постраждалому”, якого знає ще зі школи.

– Ходімо! – Влад, нарешті, закінчує розмову та простягає мені руку.

– На тебе ж чекають, зі мною все нормально… Я вмію прикладати лід.

Він хитає головою. Пручатися немає сенсу, просто тягне мене до себе і змушує підвестися. Йдемо поруч, Завадський підбирає ключ на асфальті та притискає до віконця в домофоні, а я дозволяю своєму провожатому піклуватись про кожен наступний крок. Це таке дивне, незнайоме відчуття, чи то я вже себе накрутила і здається, Сергій тільки перед сторонніми грав джентльмена? Чоловік тепер такий чужий для мене, наче болючий спогад, до якого не хочеться повертатися. 

– Розумієш, що в тебе будуть тепер проблеми? - підвожу погляд на Завадського. – Викликатимуть у поліцію.

– Проблеми будуть у твого сусіда, – відрізає Влад та викликає ліфт. – Голова не крутиться?

– Якщо ти про те, чи зможу я доїхати на восьмий поверх, то зможу. Не знудить. – ступаю до кабінки першою та притискаюсь спиною до прохолодного пластику. – Скажи краще, коли ти навчився так битися? 

– Це звичайні методи самозахисту, – знизує плечима Влад. – Якщо хочеш, підкажу де можна знайти інструктора.

– Хочу! – говорю раніше, ніж думаю. 

Це щось підсвідоме, бо тепер я вже почуваюся розлученою жінкою. Незахищеною. Ще один пункт, який внесе зміни в життя, бо відтепер Омельченку буде начхати, як у мене справи. І я навіть не уявляю, до яких ницих методів він може вдатися, коли розкриється його брудна таємниця.