Глава 17

– Смачно? 

Влад дивиться на мене, відкинувшись на спинку стільця, але, здається, обіймає, такий теплий у нього погляд. Може то я стала чутливою через самотність? Хочу, щоб мене погладили, як домашня кішка? 

– Угу, – дивно, та кава наче повертає мені здоровий глузд. М’яка, з ніжною пінкою і майже забутим легким ароматом. – Я твоя боржниця. 

Зараз мені справді легше, той шалений вибух почуттів закінчився без пригод, тепер виглядаю, як нормальна людина, а не жінка, що втекла з-під нагляду у футболці задом наперед. Знаю, що колись посміюсь з цього, та поки трохи ніяково. А ще дивно, що ми так спокійно розмовляємо з Завадським.

– Ти давно повернувся? – не хочу, щоб він почав розпитувати про мої справи. 

– Давно. Деякий час думав залишатись, чи осісти десь в іншому місті, – підносить до губ склянку з колою і кубики льоду приємно цокотять. 

Все так затишно, навіть цей столик у забігайлівці, бо тут можна сховатися від реальності. 

– А чому не обрав Київ чи Львів? Ти ж спеціаліст вищого класу, навчався за кордоном, думаю, у тебе море можливостей. 

– І скажена конкуренція, – раптово обриває розмову і бачу, як між бровами пролягає зморшка. 

Це щось таке, про що Влад не хоче говорити, тому не торкаюся теми далі, аж поки він несподівано не продовжує. – Я отримав спадщину, виявляється, мій батько весь цей час жив у столиці. 

– Тебе знайшли батьки?! – вухам не вірю.

Як кожна сирота, Влад намагався щось дізнатись про рідних, але його ще маленьким перевели з іншого інтернату, а документи загубили. Те, що тепер сталося, нагадувало серіал, ось тільки на обличчі мого колишнього не помітно жодної радості.

– Запізно. Де мати, не знаю, все, що почув – вона втекла і залишила мене на зупинці. 

– От су… – прикушую язика, – Вибач, а батько? 

– Застав його вже в хоспісі. Гроші гарна штука, Павліно, але не завжди рятують. Навіть не знаю, як йому вдалося мене розшукати, може тому, що потискав руку найкращим адвокатам країни. Найняв детектива…

Серце у мене пропускає удар. Ось про яких “гарних знайомих” говорив Завадський, коли я просила візитку! Близькі друзі батька, ще один неймовірний збіг, яких стало надто багато для реального життя.  

– До речі, ти казала тобі потрібен адвокат. Ось, - дістає з кишені гаманець і кладе переді мною візитку. – Просто скажи, що ти від мене. 

Я повинна радіти, але мене одразу починають гризти сумніви. Влад точно згадав про це саме тому, що я проговорилася про свої життєві трабли, але чомусь не хочу мати нічого спільного з такою допомогою. Не люблю “крутих” адвокатів! Маючи доступ до чужих таємниць, поводяться, наче у них весь світ у кишені.

– Дякую, – глянцевий папірець лежить на столі, але я його не торкаюся. – Мені треба подумати.

– Складна справа? 

– Можна і так сказати. 

Кидаю погляд на свою обручку і ледь стримую бажання негайно її позбутися. Просто зараз зняти з пальця, наче це якесь тавро, але Завадський точно не зрозуміє такого жесту. Проте він по-своєму розшифровує моє мовчання.  

– Якщо ти про сплату за консультацію, можна все владнати… 

– Влад, що відбувається? – не даю йому договорити. – Це така дружня підтримка, чи я виглядаю настільки жалюгідно? Думаєш я не здатна заплатити юристу, це ж не кримінальна справа! І взагалі, ти не повинен розв'язувати мої проблеми, я доросла дівчинка. 

– За каву теж сама заплатиш?

– Якщо мій гаманець не залишився у тебе в машині. 

Слова самі злітають з язика, хоча розумію, що просто зриваю на Завадському злість. Не хочу пояснювати, що вже втомилась залежати від чоловіка, його грошей, друзів, планів на життя. не вистачало ще заборгувати колишньому за допомогу в розлученні. 

– Не знав, що я десь переступив кордон, але якщо так вийшло, перепрошую. – Влад у відповідь не підвищує тон, але тепер відчуваю між нами невидиму стіну. – Я не чіпляюсь до заміжніх жінок, Павліно, ти неправильно зрозуміла. Візьми візитку, Ігор Ткаченко спеціаліст своєї справи, якщо не допоможе сам, порекомендує потрібну людину. Конфіденційно.

Це треба розуміти так, що Влад не збирається допитуватись, в яку халепу я потрапила. Тим більше саме тепер його смартфон оживає і він підносить його до вуха. 

– Так, я буду вчасно, нічого не потрібно переносити! Звичайно, встигаю.

В кав’ярні тихо і я легко вловлюю жіночий голос на тому кінці слухавки. Слідкую очима за Владом і  чомусь відчуваю, що мені неприємно бути свідком цієї розмови. Наче я і тут стала третьою зайвою. 

– Мені вже час, – відсуваю стілець одразу, як Влад замовкає. 

Думаю, що найкраще зараз – викликати таксі, але Завадський кладе на стіл кілька купюр і теж підводиться.

– Добре, поїхали. Відвезу тебе додому.

– А… - підшукую слова, бо не знаю, телефонувала йому дівчина чи дружина.

– Мене почекають, – наче читає думки. – Хочу впевнитись, що за тобою ніхто не женеться і ти безнапасно доїхала. 

Це крапка. До кращого чи навпаки – не важливо, але Влад не буде питати в мене номер телефону, я вже знаю це точно, а тепло минулого, яке трохи торкнулось мого серця розвіялось одразу за дверима кав’ярні.