Глава 16

Не можу сама собі відповісти, чому так гостро відреагувала на зустріч з Сергієм. Наче це я зрадниця, яка боїться, що її впіймають на місці злочину! Можливо тому, що завжди жила по принципу – довіра перш за все?

Так, це смішно, але я вірила чоловіку! І ось підсумок – за кожною його поїздкою, за кожним “придбаємо пізніше, зараз треба по максимуму вкластися в справи” стояла інша родина. 

Син. Добре, що я не бачила Дениса, чомусь вважаю, що це було б останньою краплею, впевнитись, що його дитина схожа на батька! Він, певно, цим тішиться, як зараз, коли повинен вчити малого плавати та робить спільні фото.  Через всі ці думки в горлі стоїть грудка і я відвертаюся, щоб себе опанувати. 

– З тобою все добре? – голос у Влада стурбований, але веде авто впевнено, легко маневруючи на трасі, де зараз час пік. 

– Нормально. Вибач, я не сказала, куди їхати.

– Виглядає так, наче куди завгодно, - констатує Влад. – Це, звичайно, не моя справа, але схоже, що ти від когось тікаєш.

– Від себе.

Не люблю, коли мене жаліють, бо одразу розпускаюсь, ось, як зараз, коли хочеться дати волю сльозам. Боюся, що якщо я розкрию рота, то Завадському доведеться почути, що я думаю про Сергія та й про чоловіків загалом. Зараз я їх всіх ненавиджу! Не вірю і не хочу вірити більше нікому! Схлипую і щосили смикаю блискавку сумки, щоб знайти носові хусточки, але замість цього висипаю все собі під ноги. 

– Дідько! – руки трусяться, поки намагаюсь зібрати купу дрібничок, а тому не помічаю, як Влад з’їжджає на узбіччя. Зупиняюсь лише коли пальці перехоплює тепла рука.

– Облиш і скажи, нарешті, що трапилось. Я можу чимось допомогти? 

Мотаю головою, але він відкриває бардачок і знаходить пляшку мінералки. 

– Ось, випий! 

За інших обставин я б сперечалася, але зараз мовчки роблю кілька ковтків холодної води, яка повертає здатність поводитись, як нормальна людина. Але тепер мені ніяково і не одразу знаходжу, що сказати. 

– Дякую. Не зважай, я якось розберуся. – намагаюсь на нього не дивитись.

– Впевнена? 

– Слухай, Влад, я розумію, що ти давав клятву Гіппократа, але мене не треба рятувати! Хіба ти паралельно вивчився на адвоката, - ляпаю язиком, не думаючи, але отримую абсолютно спокійну відповідь.

– Я сам не вчився, але перевірені люди є. 

– Даси візитку? 

– Якщо потрібно, але точно не зараз. Ти не в тому стані.

Мене це бісить, його манера з першої хвилини зустрічі поводитись так, наче нічого не було, наче ми просто лікар і пацієнтка. “Ви забилися, пані Павліно? Зараз я використаю охолоджуючий спрей. У вас істерика? Нічого, може то просто гормональний збій, випийте сорок крапель валеріанки.” 

– Звідки ти знаєш про мій стан? – нарешті повертаюсь до колишнього. Чому він просто не відвезе мене і не дасть спокій? Навіщо всі ці реверанси? 

– В тебе футболка одягнена задом наперед. 

– Боже… – ховаю обличчя в долонях. – Пробач, це просто якийсь дурдом. Я дуже поспішала, дякую що сказав. Розумієш… Хоча, не хочу псувати тобі день, мабуть, ще купа справ чекає? Я бачила буклет з рекламою твого центру, це круто правда, допомагаєш людям, як і збирався. 

Знаю, що це не найкращий спосіб, але мені треба перевести тему розмови, аби не відповідати на питання: що сталося? Завадський дивиться уважно і не перебиває, аж поки потік моїх компліментів його професійним успіхам не закінчується. 

– Тут поруч є заправка і непогане кафе, – він наче і не чув того, про що йшла мова. – Зупинимось, ти спокійно переодягнешся і вип’єш мигдалеве лате. 

Це вражає. Колись я обожнювала цей напій, але пройшло стільки часу! Вдома у мене  найкраща кавоварка, але Сергій переконаний, що на стіл подають тільки справжню чорну каву. Без вершків, цукру і того, що "видає несмак". За стільки років я перейняла його звички і вже забула, що так було не завжди. 

– Ти досі пам’ятаєш? 

– Звичайно. Ми ж навіть проводили той тест… Хотіли перевірити, чи всі відчувають запах мигдалю. 

– Точно. В мене, як у тієї рибки з мультика – слабка короткочасна пам’ять. 

Вперше за останній час можу посміхнутися. Не через силу, а тому, що це дійсно приємні згадки з минулого. Колись Влад розповідав, що запах мигдалю відчувають не всі, є люди, які генетично на це неспроможні. Тоді ми всєю компанією замовили мигдалеве лате, а я виявилася однією з тих, у кого з генетикою все ок. Тепер я мовчу, а мій супутник сприймає це за знак згоди. 

– То я тебе переконав? Пів години нічого не вирішують.

Я киваю. Мабуть, так вже повинно статися, а ще раптом мені стає легше. Омельченко точно не може навіть в страшному сні уявити, що його вірна дружина зараз з іншим чоловіком. Не в салоні, де купа справ, не бігає і пошуках подарунка до річниці, не прибирає вдома, здуваючи пилинки, щоб йому догодити. І байдуже, що це не ресторан і на мені футболка, одягнена задом наперед. На мене дивляться уважні карі очі й в них дещо таке, від чого на мить стає легше.