Глава 15

Мені здається, що після підслуханої телефонної розмови минула вічність. Все якесь нереальне, крім тупого болю у грудях. Не проходить навіть після того, як Людмилі все розповіли, хоча я повинна відчувати як мінімум задоволення. Вона отримала по заслузі, ця жінка, з якою Сергій стільки років мені зраджував. Та, через кого мій світ рухнув. Я повинна радіти, але чомусь це не приносить полегшення. Взагалі не знаю, чи існує хоч щось, здатне назавжди поховати такі болісні почуття! 

Майже не чую Аню, яка бере справу у свої руки. 

– Ти мене  слухаєш? – сестра кладе  теплу долоню на мою руку, що ледь помітно тремтить. 

– Так, – виринаю з власних думок. 

– І що ти почула? – перепитує вона.

– Я переоформлюю номер на Людмилу і Дениса. Зроблю це сьогодні, коли буду вдома, але я повинна точно знати, що ви поїдете. 

Перевожу погляд на суперницю. Дивно, але вона швидше себе опанувала, хоча й виглядає блідою і розстроєною. І в її очах явний сумнів.

– Я не впевнена, що це гарна ідея. 

– А я впевнена! – бачу, що Аня стримується, щоб не висловитися у більш відповідних виразах. – Омельченко повинен за все відповісти, а я так думаю, що він спробує злитися. Знайде якесь виправдання! А ось якщо ви обидві будете разом, йому це не вдасться! Просто неможливо сказати: пробач, люба, це була помилка, ти всьому придаєш надто велике значення! Чорт! Як би я хотіла сама йому з ним поговорити! Він повинен забезпечити сина і я не дозволю, щоб ти, Ліно, залишилась з голою дупою після п’яти років шлюбу! 

Саме тепер у Людмили вібрує телефон і вона підводить очі. 

– Мені вже час. 

Розумію, що це телефонує Сергій і попри ненависть до нього в грудях стає пусто, наче все вигоріло і залишилося чорне провалля. 

– В мене є ваш номер, - говорю наче робот рівним голосом. – Зв’яжемося найближчим часом. А я поки що дещо перевірю.

– Що ти вже придумала? – Аня дочікується, поки співучасниця справи зникає з очей.

– Так, подумала… Сергій наче обіцяв мені діамантові сережки, а Людмилі квартиру. Але, цікаво, де він збирається взяти гроші, коли все вклав у новий проєкт? Кредити – це не про Омельченка, щоб позичати у друзів, він надто боїться за власну репутацію. Щось тут не так. 

– Думаєш і тут у нього морда в пуху? 

– Хочу перевірити. В мене є ключ до банківської комірки, Омельченко залишив на випадок, якщо щось трапиться. Не знаю, може це дурна ідея…

Сумніваюся у всьому. Це як відкривати ящик Пандори, але найгірше я вже дізналася і тепер не збираюсь зупинятися. Ось тільки голова болить все більше і я не впевнена, що витримаю подальші розваги серед галасливого натовпу. 

– Аня, вибач, але з мене на сьогодні досить, - передбачаю її протест, але підвожуся. – Думаю, ви з Софійкою добре відпочинете і без мене. Скажи їй, що в салон прийшла принцеса, якій треба готуватися до весілля і мене терміново викликали! 

– Ти дійсно збираєшся йти на роботу? У такому стані?

– А по-твоєму, краще сидіти в нашому з Сергієм сімейному гніздечку і занурюватись у приємні спогади? 

Бачу, що сестрі такий варіант подобається ще менше, тому обіцяю залишатися на зв'язку. Поспішаю скоріше вийти, щоб переодягнутися та викликати таксі. Майже не звертаю уваги на людей, спускаюсь на другий поверх і простую до шафки, де зачинені мої речі. Дивлюся на номери на дверцятах, аж раптом чую знайомий голос. Переплутати неможливо, отже, Омельченко теж тут, хоча повинен зараз бути з Денисом!

– Мені треба ще два тижні, – говорить досить тихо. – Я пам’ятаю, про проценти також. Зараз не дев’яності, то ж не треба мене залякувати, я відповідаю за власні слова! Так, не пізніше п’ятнадцятого. 

Він рухається в мій бік, а я стою з роззявленим ротом, ноги наче приростають до підлоги, аж доки в прохід падає тінь. Тільки тоді хапаю свої речі в оберемок і кидаюся геть, ледь не збивши з ніг бабусю, що тримає за руку дівчинку років п’яти. Мала впускає іграшку, за спиною чую розгнівані репліки, але мені не до них! Просто на ходу натягую футболку і тицяю в телефон, щоб викликати авто. 

Вирішую, що не буду чекати ліфт. Якщо Сергій побачив мене, то тільки краєм ока і, звичайно, захоче переконатися, чи я не здумала за ним шпигувати. Поки він дочекається ліфта, я вже буду внизу! 

– На жаль, всі оператори зараз зайняті… – відбиваю номер і пірнаю у скляні двері, що гостинно переді мною відчиняються. Виходу не бачу, просто підбігаю до однієї з машин на стоянці і нахиляюся до водія. 

– Вибачте, в мене термінові справи, ви не могли б підкинути дог міста? Таксі чекати надто довго… 

– Павліно, – чоловічий голос озивається і змушує повернути голову. – Я вільний, якщо треба підвезти…

Дивлюся на Завадського. Його авто поруч, дверцята відкриті і я просто розвожу руками. Це якась містика! Ну не може бути, щоб ми знову стикнулися та ще й тоді, коли насправді треба сховатися за чиюсь широку спину. Не кажучи ні слова, сідаю в машину і чекаю, поки він займе місце за кермом.

– Поїхали, - не впізнаю власний голос. – По дорозі скажу адресу.