Глава 14

Я наївна, та чомусь до останнього чекаю, що зараз виявиться – все це прикра помилка. Не звожу очей з Людмили і бачу, як змінюється її обличчя. Вдивляється у фото, де Сергій обіймає мене за талію і тільки потім підводить очі.

– То ви знайомі? Я маю на увазі… Чоловік ніколи не розповідав мені…

– Так, мені теж, – насилу промовляю. 

– Я не розумію, – суперниця чіпляється пальцями за край стола і вичікувально мовчить. 

Аня теж, бо вона зробила свою частину справи, і тепер, склавши руки на грудях, теж чекає. Мерзенне відчуття, наче ми копирсаємося разом в чужій брудній білизні, але я не бачу іншого вибору, бо в цій справі треба поставити крапку. 

– Сергій Омельченко – мій законний чоловік. Я хотіла сказати, ми одружені, офіційно, – одним духом допиваю свій лимонад.

– Давно? – на відміну від мене у Людмили майже “вимикається звук”, говорить так тихо, що доводиться прислухатися.

– П’ять років. Так, розумію, про що ви зараз думаєте, Денису чотири, отже Сергій став батьком майже одразу після того, як одружився. 

– Цього не може бути, - вона схоплюється на ноги і кидає телефон на стіл. – Він би мені сказав! Навіщо брехати?

– От і в мене питання - навіщо! 

Мабуть, це затримує нашу нову знайому, бо вона зупиняється, а в мене є хвилина, щоб подумати над тим, як діяти далі. Влаштувати скандал – точно не варіант, тим більше коли тут сам Сергій, але не впевнена, що ми зуміємо без цього обійтися. 

На щастя якраз тепер з’являється офіціантка. Питає про замовлення і у Людмили є вибір – піти і залишитись жити у власних ілюзіях, чи поставити крапку. 

– Мінералки, будь ласка, – кидає вона дівчині і та неохоче повертається на своє місце. Свердлить мене очима, наче намагається зрозуміти, чи це часом не дурний розіграш. – То навіщо ви мене покликали? Якщо тільки для того, щоб сказати правду, я вас почула. Не в моїх правилах розбивати чужу родину, можете більше цим не перейматись.  

– Я вас в цьому і не звинувачую, – дивуюся тому, що язик повертається таке сказати, адже мова про того, кого я кохаю… Точніше, кохала, будувала плани на майбутнє, довіряла, бо тепер все в минулому. – Але  у вас син. Ваш і Сергія, таке не можна просто так перекреслити! 

– Я нічого не знала про ваше існування, Павліно! І не намагалася прив’язати одруженого чоловіка дитиною!

Очі Людмили стають вологими, але вона тримається, а от у мене все стискається в грудях. Раптом я розумію, чому Омельченко не хотів заводити дітей. Він вже знав, що має сина, йому це просто було не потрібно! Так би мовити, один пункт програми виконано, залишилося збудувати дім та посадити дерево.

– Знаю, бо інакше він записав би Дениса на себе, - бурмочу і дивуюся тому, як життя гарно склало пазл, підкинувши в машину той малюнок. 

– Ще б пак! – пирхає Аня, яка вже не може мовчати. – Людмило, не вважайте, що тут сидять дві змії, які бажають вас з’їсти. В нашому випадку жінки повинні не вбивати одна одну, а діяти разом.  

Ми одночасно повертаємось до Ані, яка постукує пальцем по краю стола і дивиться кудись в простір перед собою.  

– Омельченко повинен за все відповісти! Я не до кінця вирішила, як саме, але думаю поки що йому нічого не треба казати. Хай думає, що він цар гори. 

Її перериває телефон і цього разу бачу як брови повзуть вгору. 

– А ось і наш татусь. Ліно, ти ж дійсно його заблокувала? Ну, тепер подивимось, як йому це сподобається, – ще до того, як я встигаю втрутитись, Аня підносить телефон до вуха. – Алло, привіт, Сергію, не сподівалась тебе почути, щось трапилось? 

Вона досить довго мовчить, отже, Омельченко не обійшовся двома словами. Киває на знак згоди, мугикає, поки в мене скажено калатає серце, аж потім ліниво відповідає.

– Ні, ми сьогодні ще не спілкувалися, хоча зачекай… Здається, Ліна казала, що хоче з’їздити в той санаторій подивитись все на власні очі. Так, може там поганий зв’язок? – нарешті переводить на мене погляд і поводить пальцем, даючи зрозуміти, щоб я мовчала. – Звідки ж я знаю, Сергію, думаю, готує тобі приємний сюрприз. Ну а чому б і ні, ви стільки часу разом, перша кругла дата. Так, обов’язково передам, не хвилюйся, сподіваюсь, твої японці не підкачають. І тобі… 

Ми з Людмилою залишаємося німими свідками розмови і в повітрі зависає мовчазне очікування, поки Аня не кладе телефон назад на стіл.

– Тебе шукають, – повідомляє вона, хоча я й сама здогадалась. 

– А я готую сюрприз, ти нічого кращого вигадати не могла?

– Це просто з язика зіскочило…

 Аня знизує плечима, а мене раптово осяює ідея. Повертаюсь до Людмили.

– Людо, а тут зараз подумала, а ви дійсно не хотіли б поїхати відпочити? 

– Тобто?

– Все просто. Ми з Сергієм забронювали будиночок в Лісових полянах, я думаю, що встигну переоформити його на вас з Денисом. Побудете два дні на природі.

Суперниця примружується і дивиться на мене, як на навіжену. 

– Павліно, мені від вас нічого не потрібно, не треба тут розігрувати матір Терезу! 

– Впевнені? Красиво піти – це, звичайно, приємно, ви ще й від аліментів відмовтесь.

– Це не ваша справа! – спалахує вона.

– А Ліна має рацію! – додає Аня. – Все вже сплачено з кишені Омельченка, чому б цим не скористатися! До речі, відмінний спосіб влаштувати сімейні збори. 

– Хочеш сказати, я поїду з ним на річницю? Ні, Аню, навіть не починай! – в мені все бунтує проти того, щоб хоч раз зустрітися з Сергієм віч-на-віч найближчим часом. 

– Не махай на мене руками, спочатку послухай. Ви, Людмило, поїдете першою, а ти, Ліно, затримаєш Омельченка, щоб вони встигли заселитися. Подивимось, що цей бл… , вибачте за ельфійську, робитиме. Свято так свято. 

Я не вірю вухам. Ми з сестрою наче знову пишемо вдвох любовний роман, як робили це в шкільні часи. Я вигадувала драматичну частину, а Аня – різні трабли та веселощі. Різниця лише в тому, що тепер це – реальність. Моя, Сергія і його другої дружини.