Глава 12

– Павліна? – Влад застигає на місці. Сказати, що він здивований – нічого не сказати. 

– Світ тісний, – намагаюсь посміхнутися, але губи наче задерев’яніли і розучилися рухатись. – Не знала, що ти повернувся. 

Він швидко наближається, а я думаю, що б вигадати, аби припинити цю розмову на етапі вітання. Втекти без спогадів, бо мені зовсім не до них!

Влад зупиняється поруч, та поглядом зовсім не зігріває. Виглядає так, наче неприємно здивований, але змушений привітатись заради ввічливості. Хоча, чого я чекала? Ми розлучилися без пояснень і я була ініціатором розриву, просто зникла з радарів, то хіба він повинен радіти?

 – Не буду питати, як справи, маєш чудовий вигляд, – нарешті промовляє Завадський. 

– Ти теж, – треба щось відповісти, але далі розмова не клеїться.

Він трохи прикушує губу і я впізнаю цю звичку, яка видає хвилювання. Впізнаю кожну рисочку, хоча тепер поруч зовсім інший чоловік – впевнений у собі,  чужий, не схожий на того, хто носив мене на руках. 

Мовчимо. Не думала, що це буде так ніяково, ті хто розповідає про зустріч колишніх, мають рацію. Хотіла б я невимушено перекинутись кількома словами, але у нас стільки недомовок і образ в минулому, що не вийде спілкуватись так, наче нічого не сталося. З мого боку точно. Передбачаю, що наступне питання буде про сім’ю і дітей, і це нормально, бо ми перетнулися не в ресторані, а в аквапарку. Тут всі з дітьми, ось тільки мені не пощастило, але навіть торкатись цієї теми не хочу.

– Чудове місце, правда? Мене Аня запросила, хотіли влаштувати племінниці маленьке свято, – випереджаю Завадського і чомусь дивлюсь йому через плече. – А ти теж з родиною?

– Працюю, – ледь помітно зітхає Влад. – Тут є гарна можливість – зал, басейн. В моїй клініці ще тільки оновлюється обладнання. 

– Ясно. Ти таки втілив свою мрію. Все гаразд? – набираюся сміливості, щоб подивитися йому у вічі. Отже, він все зробив правильно і я не повинна почуватися винною.  

– Відносно професії так. Довчився, тепер ось ставлю на ноги людей в міру власних сил. А ти…

Краще б він нічого не питав! Ну навіщо саме зараз, коли я трохи оговталась і забула хоч на годину про Омельченка? 

– Я теж. Працюю у сфері краси. А зараз ось намагаюсь знайти, де тут кафе і купити лимонад. Мала Золота рибка чекає, – хочу сказати чергове: ”Рада була побачитись” і чомусь не можу. – Цей павільйон такий заплутаний, я заблукала. 

– Тут поруч. Якщо зачекаєш…

В його голосі з’являється невпевненість.

– Владе, я  думаю в тебе ж ще справи, так? Може якось іншим разом. 

Він мовчить. Дідько, чому б просто не сказати пару слів і не піти далі займатися з малим пацієнтом? 

– Гаразд, - промовляє тихо. – Розумію, сім’я найголовніше! 

Не знаю, навіщо я його зупинила. Може тому, що навіть чашку кави в товаристві Завадського я зараз роздивляюсь, як зраду? Спробу довести собі що я… Бажана? Гарна? Знайду Омельченку заміну? Мені потрібно розібратися з собою і з тим, що коїться в душі і Влад точно не той, хто може зараз допомогти. 

На щастя Завадський не затримується, знизує трохи плечима й повертається до зали. Я дивлюсь в спину колишньому нареченому – йде невимушено, не оглядається і мені від цього навіть легше. Не треба ворушити цей мурашник, тому прямую до виходу, але раптом потрапляю під “розстріл”. 

Хтось з дітей влаштував бій пластиковими кульками, одна з них вилітає і влучає просто в мене, так що я ледь стримую зойк. На нозі точно красуватиметься величезний синець, тому  відчайдушно притискаю червону пляму на шкірі. 

– Щось в цьому житті не змінюється, – чую над вухом голос і підвожу очі. – В тебе досі прилітають всі м’ячі?

– Я давно не граю у волейбол.

Мені страшенно ніяково, бо якби я хоч трохи дивилась по сторонах, то не стала б живою мішенню. Кривлюся, але не очікую того, що відбувається далі. Дотик руки Завадського обпікає, хоча в ньому немає й натяку на інтимність. Скоріше він діє впевнено, як і повинен робити лікар – просто веде до найближчої лави і змушує сісти.

– Це зайве! – дивлюсь, як Влад смикає блискавку своєї сумки та витягує сріблястий балончик. Опускається поруч просто біля моїх ніг, щоб надати допомогу. Струшує охолоджуваний спрей, натискає і чекає, поки рідина потрапить на шкіру. 

Біль одразу зникає, але Завадський затримує мене на місці. Його долоня лежить на моїй руці – тій самій, яку досі прикрашає обручка. Для нього я заміжня, щаслива жінка, у якої є все - робота, чоловік, приємний відпочинок. Все, крім місця для минулого. Схоже, ми думаємо про одне й те саме, бо він відсмикує пальці, підводиться і повертається до своїх речей. 

– Почекай кілька хвилин, щоб не було синця. 

Миттєва близькість тане у повітрі. 

– Дякую, ти мене врятував. Я правда була рада тебе побачити…

– І я тебе.

Влад на мене не дивиться, а я схоплююсь та швидко йду до виходу, а точніше –  буквально тікаю геть. Від нього, і від себе самої, бо на мене чекає ще одна зустріч і її я точно не уникну.