Глава 7

Я погана тітка, нікудишня дружина і жінка, яка нікому не потрібна! Не можу позбутися цього відчуття після того, як ми з Софійкою запізнюємось майже на півгодини. Діти в садочку вже закінчують снідати, а тут з’являюсь я з “несподіваними сімейними обставинами”. В подробиці навмисно не вдаюся, просто позичаю у сірка очей, поки мала переодягається, щоб побігти в групу. 

По дорозі про все домовилися – візит до Людмили наша дівчача таємниця! Сподіваюсь, Соня виявиться достатньо міцним горішком, хоча б тому, що не дуже хоче розповідати, як ледь не потрапила під авто. Сестрі я все обіцяю поясніти сама, адже нам так чи інакше доведеться сьогодні поговорити. На жаль. Треба розповісти про свої подальші плани, а також про те, що Сергія в них відсьогодні немає!

Прискорюю кроки і відчуваю, як пече очі. У горлі стоїть грудка і я вперше жалкую, що не можу сховатися за маскою, як робила це під час ковіду! Не думала, що це буде так боляче – за один день втратити майже все, чим жила п’ять років та ще й опинитися в ролі нещасної, покинутої дружини. Від думки про те, як подивиться на це Омельченко стає зовсім кепсько. Такий як він виправдовуватись не буде, скоріше у всьому звинуватить мене. Не слідкувала за собою, мало приділяла чоловіку уваги. 

Біжу, щоб скоріше дістатися салону і зачинитися в кабінеті, хочу залишиться сама, але… 

– Перепрошую! – це на сьогодні остання крапля. Натикаюся на дівчину, що виходить з кав’ярні зі стаканчиком в руках. Лате розхлюпується, залишивши на моєму улюбленому костюмі виразні плями, а я тільки й можу, що бурмотіти щось про свою неуважність. – Я поверну вам гроші за каву! Ще раз пробачте!

– Не треба, я теж винна, все гаразд! – “постраджала” швидко забуває про неприємність і як ні в чому не бувало приєднується до друзів, а я залишаюсь у всій красі під поглядами перехожих. Оббризкана лате, готова розревітися і зла сама на себе.

В сумці вібрує телефон і нагадує, що через двадцять хвилин у мене співбесіда з новою працівницею, тому я не вигадую нічого кращого, як штовхнути двері кав’ярні. Тут у всякому разі є туалет, щоб привести себе до ладу, тому замовляю стакан мінералки і крокую в бік сходів, за якими ховається жадана кабінка. Зачиняю двері і викручую кран. Сподіваюсь, що вода достатньо шумить, щоб приховати мої схлипування, які більше не можу стримувати. Кидаю погляд в дзеркало і мене наче прориває.

– Яка ж ти невдаха, Павліно! Сліпа дурепа! – на щоках з’являються чорні доріжки. 

Цієї миті ненавиджу себе навіть більше, ніж Сергія, бо була такою наївною і довірливою! Вважала нашу родину зразковою, а він в цей час спокійно їздив до Львова у “відрядження”. Мабуть, гуляв з дитиною, водив в ресторан Людмилу, робив затишні сімейні фото. Покидьок! 

Глибоко вдихаю і намагаюся прибрати розмазану по обличчю туш. Шкода, що не можу просто зараз кинути йому звинувачення! Передбачаю, що не почую навіть вибачень, хіба що пропозицію розійтися миром. Ні, Омельченко, так дешево ти не відбудешся! Ти заплатиш мені не тільки за розбиті ілюзії, а й за мій улюблений костюм, з якого я зараз відмиваю плями кави! 

Холодна вода приводить мене до тями. Промокаю обличчя паперовими серветками і опускаю руки в сушарку. Мені зараз не можна розклеюватись, до вечора точно, треба терміново щось робити! Згадую, що коли підіймалась сходами, бачила навпроти аптечний кіоск. Тут як у всіх нових будинках – перші поверхи така собі “рукавичка”: магазини, перукарні, аптеки. У них повинно бути щось заспокійливе! 

Заходжу в маленьке приміщення і зустрічаюсь поглядом з зовсім молодою фармацевткою.

– Добрий день, - гундосю, наче в мене простуда повним ходом.

– Доброго дня. Вам щось від алергії?

Якби ж то! Від алергії на чоловіків було б непогано, але й звинувачувати її не можу, бо з червоними очима точно виглядаю, як людина, яка страждає сінною лихоманкою. 

– Ні, дякую. Є щось заспокійливе, бажано дієве і щоб я потім не заснула на роботі?

– Зараз подивимось…

Дівчина відвертається до яскравих коробок і пляшечок, розставлених позаду на полиці, а я знечев'я оглядаюсь навколо. Біля вітрини акуратними стопками лежать рекламні флаєри і один миттєво кидається в очі. “Центр оздоровлення та реабілітації Владислава Завадського.” 

Що, пробачте?! На мить забуваю, для чого сюди прийшла і хапаю глянцевий папірець. Розгортаю його і відчуваю, як підлога йде з-під ніг. На першій сторінці фото усміхненого Влада в білому халаті. Того самого, який поїхав за кордон і залишив мене з розбитим серцем. Отже, плани змінилися і він повернувся, та ще й відкрив власну медичну практику, як колись мріяв. Просто чудово! Хтось нагорі вирішив влаштувати мені день сюрпризів чи підкинув скриньку Пандори.