Глава 5

Після слів племінниці в мене ледь не випадає з рук сумка, бо просто не вірю власним вухам.

– А він… з тобою в одній групі, так? 

– Ага, новенький! – дивиться спідлоба, явно не розуміючи, навіщо я розпитую про якогось чужого хлопчика.

– А прізвище ти знаєш?

– Знаю, Захарчук! А для чого він тобі? – мала ставить руки в боки. 

– Нууу… – тягну, а сама думаю, що б такого правдоподібного вигадати. – Раз малюнок у тебе, а цей хлопчик його не дарував, треба буде повернути. Може він старався для мами чи для сестрички. 

Відчуваю, що мені стає важко дихати, бо тепер все ясно як на долоні. Сергій просто забув сховати подарунок сина, а скільки ще таких малюнків чи фотографій він зберігає? Так добре шифрувався, що я навіть подумати про щось подібне не могла.

Омельченко – батько. І це той чоловік, який безліч разів казав, що не готовий до памперсів та безсонних ночей. Повторював, що нам нема куди поспішати! Я насилу опановую себе і розумію, що пропустила половину розповіді Софійки. 

–  А тоді він просто взяв синій олівець і розмалював листя! – закінчує вона. – Дурний, хіба бувають сині дерева? 

– Не треба казати поганих слів, Соню! – Аня повертається з рюкзаком, який став наполовину менший за розміром. – А сині дерева бувають, наприклад, блакитні ялинки. 

– Це не те саме! 

Софійка продовжує сперечатися, а я намагаюся оговтатись. Надто багато сюрпризів за останній час, я навіть в мильних операх не бачила подібного! Невже Сергій не просто крутить роман з іншою, а й водить дитину в той самий садочок, що і мою племінницю?! Або геть втратив залишки совісті, або вже не боїться, що я дізнаюся правду. 

– Лін, з тобою точно все добре? – Аня, виявляється, теж щось мені каже, але я оффлайн і, мабуть, виглядаю трохи неадекватною. – Ти мене лякаєш!   

– Потім… – бурмочу і хапаю Соню за руку. – Ти ж збиралася до зубного? Не запізнися, бо я тебе знаю. Все, зайду ввечері!

Нарешті, ми з Софійкою виходимо і поспішаємо до садочка. Благо, вона майже ніколи не вередує з цього приводу. Не треба тягнути за собою дитину, що відчайдушно кричить та змушує перехожих невдоволено обертатись. Досі я якось і не думала про це, а зараз накрило – що якби у нас з Сергієм була дитина? Якби я його не слухала і не пила протизаплідні? Така собі з мене вийшла б мати, бігаю з ранку до ночі, справи, робота, може він мав рацію? 

Струшую головою – ще не вистачало почати себе звинувачувати…

– Тьотя Ліна, дивись, що я вмію! – голос Соні вириває мене з роздумів і змушує повернути голову. 

Племінниця користується тим, що я ловлю гав і знаходить величезну калюжу, щоб її перестрибнути. В білих колготках і нових туфлях, за які Аня нам голову відкрутить.

– Софія, ні! – роблю короткий забіг, але пізно. 

Дівчинка розбігається, щоб подолати перешкоду і саме цієї миті з-за рогу виїжджає авто. В мене все темніє перед очима, наче супервумен встигаю вихопити Соню з-під коліс і відскакую в сторону. Рюкзак залишається валятися в пилюці, мала верещить, а в мене майже сердечний приступ.   

Не помічаю, коли відчиняються дверцята і з них вискакує перелякана жінка. Підбігає та схиляється до Соні, яка вже себе опанувала, тільки дивиться величезними від пережитого очима. 

– З вами все добре? – голос у незнайомки тремтить. – Я її не зачепила? 

– Здається, ні! – в мене в самої досі трусяться руки, але ще більше соромно перед водійкою. Залишила дитину посеред проїзду, прибити за таке треба. – Перепрошую, Соня дуже непосидюча, я не встежила. 

Винуватиця ДТП стоїть похнюпившись і намагається струсити грязюку з колін. Білим колготкам, звичайно, кінець, і вона розмазує сльози, залишаючи брудні доріжки на щоках. Я смикаю блискавку сумки, щоб дістати вологі серветки, але нова знайома втручається першою. 

– Я живу поруч, давайте заїдемо до мене і ти вмиєшся. Я хочу впевнитись, що з тобою все гаразд.

– А ви лікар? – Софія підіймає погляд.

– Ні, але в мене мама працює в лікарні, то як, ти згодна?

Соня переводить очі на мене, а я тільки й можу, що зітхнути. Краще вже так, ніж пояснювати все виховательці, там точно захотять викликати “Швидку” про всяк випадок. 

– Добре, – кажу і махаю хустинкою власним планам. – Якщо ми не дуже вам завадимо! 

– Ні, в мене зараз відпустка, чекаю чоловіка з відрядження, він працює за кордоном. Людмила! – називається вона першою і я теж видавлюю щось схоже на усмішку.

– Ліна! – відповідаю. – Софія, сядеш мені на коліна, щоб ми не забруднили чуже авто! 

Не так я уявляла сьогоднішній ранок, але Людмила виявляється досить привітною і спокійною жінкою. Ніяких претензій, розмовляємо ні про що і я дивуюся її характеру. Від мене б вже іскри летіли, а нова приятелька поводиться так, наче трапилась невеличка неприємність. Навіть Софія легко долає бар’єр і щебече вже без всякого відчуття провини. 

Якийсь час петляємо дворами, аж поки не зупиняємось навпроти старої хрущовки. 

– Приїхали! – повідомляє Людмила. –  Ходімо, будете в мене гостями! 

Мені досі ніяково, хоча може й я хотіла б упевнитись, що дитина в порядку. Стою, поки хазяйка шукає ключі від під’їзду, але в неї в сумці такий же безлад, як у більшості жінок. На асфальт замість ключів випадає гаманець, відкривається і я першою нахиляюся, щоб його підняти. Завмираю і втрачаю дав мови.

А ось такого я точно не чекала, бо снаряд не падає два рази в одну воронку! В кишенці для карток бачу маленьке фото – Людмила, немовля і мій Сергій.