Глава 4

– Звідки це в тебе? – простягаю папірець, розмальований фарбами. 

Сергій зосереджений на дорозі, тому кидає погляд лише на секунду. 

– А що це?

– Ти мені скажи, як на мене, дитячий малюнок. Як він опинився в тебе в машині? 

– Мабуть, Софійкин, – байдуже кидає Сергій. – Випав з рюкзака твоєї племінниці, хіба ми вчора їх не підвозили? 

Замовкаю і знову роздивляюсь картинку. Ні, наша Софійка народилася, як і всі в родині талановитою. Такі каракулі не в її стилі, але я не знаю, як сказати про це чоловіку. Сваритися в машині погана ідея, не хочу потрапити  в ДТП, тому згортаю папірець і ховаю в сумку. 

– Сьогодні спитаю  у малої, – відвертаюся, щоб Сергій не прочитав на моєму обличчі субтитри. Нехай вважає, що я повірила, так я цього не залишу! Навряд все що відбувається – неймовірний і дурний збіг. “Хочу побачити Дениса” – здається так він сказав. Від думки про це мене наче обливає окропом, бо якщо я не помиляюся, Омельченко не просто стрибнув у гречку. В нього є дитина! 

Стискаю кулаки, та намагаюся зібрати себе до купи, бо це підлий удар і я ще м’яко висловлююсь. Не розумію, як таке взагалі можливо? Адже я не раз заводила з ним розмову про дітей і завжди отримувала одну й ту саму відповідь: “Зараз не час”... А з кимось іншим, виявляється, все інакше!

Вчора я думала, що вже переварила новину, але ні. Наче знову вдарили по слабкому місцю, ледь стримуюся від того, щоб заліпити Омельченку ляпаса. Назвати … та я навіть не знаю, яке слово достатньо передає мої емоції! Мене так накриває, що не помічаю, як машина звертає у двір,  Сергій обережно об’їжджає яму на повороті та зупиняється біля під'їзду. Чекає, а я не можу зрушити з місця.

– З тобою все добре? – не знімає з керма рук, але нарешті хоч голову в мій бік повертає. Ідеальний турботливий чоловік. 

– Так, нормально, – голос не тремтить, а це вже плюс. Навіть очі сухі, бо зараз мені хочеться не плакати, а рознести на друзки весь салон. 

– Не схоже. Бери відпустку, Павліно, досить себе заганяти. 

На світлофорі спалахує зелений і чоловік зосереджується на дорозі. Я дивлюсь на його грецький профіль і розумію, що між нами тепер прірва. Як казав хтось з відомих людей: жінка може кохати попри все, а потім піти так, наче ніколи не любила. Правда мені поки що немає куди йти, але це я вирішу, треба лише про все подумати спокійно. 

– Так ми наче і збиралися відпочити, – промовляю, навмисно згадавши про річницю. – Встигнеш повернутися до десятого, я сподіваюсь?  

Десятого у нас п’ять років спільного життя. Перший маленький ювілей, поїздка у “Лісові поляни”, відпочинок вдвох, романтика, подарунки. Навмисно обрали не переповнений Шарм Ель Шейх, а тишу місцевого елітного курорту, щоб побути удвох. Так і хочеться в нього спитати: а коханку він не думав запросити? Щоб не розриватись на дві родини… Дивлюсь на нього, але чоловік навіть бровою не веде:

– Звичайно, я вже забронював номер, двомісний люкс з видом на озеро, тобі сподобається, – діловито відповідає і кидає погляд на годинник. – Гаразд, мені вже час. Передавай привіт Ані, зателефоную сам, коли буде вільна хвилина.  

Нахиляється, щоб мене поцілувати, а я вловлюю терпкий запах парфуму. Колись цей аромат викликав у мене бажання, я навіть одягала вдома сорочки Сергія, коли він їхав до чергового відрядження. Хотіла відчувати близькість до нього. Тепер цей запах асоціюється тільки зі зрадою, тому швидко підставляю щоку, підхоплюю сумку і випурхую з авто. 

Нарешті! Миттєво стає легше дихати! Крокую до під’їзду, натискаю кнопку домофона і чекаю, поки Аня відчинить, а далі просто мчу сходами, навіть не сідаючи в ліфт. Дзвоню у двері з такою силою, наче це служба порятунку.

– Що трапилось? – Аня перелякано дивиться на мене, пропускаючи в квартиру. – Хто за тобою женеться?

Спотикаюсь об розкидане взуття та намагаюся посміхнутися. 

– Потім розповім, у мене ще є термінові справи. 

– Ні, почекай, ти на себе в дзеркало дивилась? Кажи, в чому справа. Хтось захворів? Ти вагітна? В аварію потрапили? – сестра перебирає всі можливі варіанти.

– Щось в цьому дусі. Аню, давай потім! Чесно, зараз немає ні хвильки, Софійко, сонечко, я на тебе чекаю!  

Племінниця вибігає в коридор і налітає з обіймами. Однією рукою обіймає мене, в іншій тягне рюкзак, набитий по вінця. Поки я цілую її в кучеряву маківку, Аня вчасно втручається.

– Соню, скільки разів казати, навіщо ти все це зібрала? – відбирає “багаж” та несе в дитячу, щоб звільнити від зайвого. 

Чую, як сестра бурчить за дверима, а мене осяює одна ідея. 

– Мама не любить, коли ти тягнеш в садочок іграшки з дому? 

– Бо я забуваю свої речі в садочку…

– Може вона права? – ласкаво провожу долонею по волоссю малої. – Ось, я знайшла сьогодні у нас в машині! Гарна картинка!

Смикаю блискавку на сумці і простягаю папірець, який вже пом’явся. Софійка забирає знахідку, і підводить великі, як блюдця очі.

– Це не моє! – тицяє назад, та ще з ображеним виглядом.

– Серйозно? Мабуть, я щось наплутала, думала це твій малюнок, хтось подарував?

Схоже, цей варіант теж мимо, бо племінниця здивовано кліпає віями.

– Хто, Денис?! Мені? Та він же не вміє малювати!