Глава 3

Здається, я взагалі не змикаю очей цієї ночі, але, нарешті, втома перемагає. Засинаю ледь не перед світанком і майже одразу чую мелодію будильника, а разом з ним повертаюся до реальності. Лежу й намагаюсь зрозуміти: невже це не дурний сон? Може не було ніякої нічної розмови? Потроху розплющую очі і бачу, що ліжко поруч пусте. Речей Сергія на стільці немає, у ванній кімнаті шумить вода, отже він вже давно встав і збирається у відрядження. 

У скронях пульсує через безсонну ніч і я тягнуся до шухляди, щоб знайти ліки від головного болю. Ковтаю пігулку і накидаю халат, щоб встигнути випити каву. Сергій – людина організована, не любить чекати, особливо, коли у нього власні плани. 

– Добрий ранок! – захожу на кухню і оминаю чоловіка поглядом. Одразу тягнуся за чашкою, щоб зробити собі каву. Сьогодні без молока, бо треба якось пережити цей день.

– Добрий, – чоловік поправляє годинник та кидає короткий погляд на стрілки. – Нормально почуваєшся? Мені здається, ти захворіла, може залишишся сьогодні вдома? Ніхто без тебе не помре.

– Не помре, але я обіцяла людям, – відповідаю втомлено. – На мене розраховують.

– Щодо Ані, не буду сперечатися, вона твоя сестра, а ось стосовно роботи… Це була твоя примха, - нагадує Сергій. — Ти хотіла мати власну справу, аби не бути домогосподаркою. 

– Так і є! – не вірю, що ми знову до цього повертаємось. На початку сімейного життя Сергій не раз заводив розмову про те, що його дружині немає потреби працювати, бо він заробляє достатньо. Зараз як ніколи радію, що не погодилась і за будь-яких умов не без нього не пропаду. – У мене є власна справа, колектив, друзі, і, думаю, це непогано. Тобі самому швидко б надоїла жінка, яка весь проводить у плити та дивиться серіали. 

– Не перебільшуй. За бажання можна розвиватися і вдома, але мова не про це. Я вже казав, що ми можемо найняти тобі помічника з досвідом.

– Бо я не справляюсь, так? 

Застигаю з кавою в руках. Відчуваю, що я на грані і будь-яка фраза може підштовхнути до справжньої сварки. На щастя, Омельченко в цю мить набирає повідомлення і не бачить виразу мого обличчя. Відповідає на автоматі.

– Треба вміти делегувати обов’язки, Павліно! Це розумний підхід, але я не наполягатиму, – відрізає. – Коли ти будеш готова? 

– За десять хвилин…

– Добре. Піду перегляну папери.

Чоловік залишає мене саму, а я борюся з шаленим бажанням підслухати, з ким він розмовлятиме цього разу. Стримую себе лише тому, що зараз Сергій навряд чи дозволить собі таку необережність. У всякому разі до того, як відвезе мене до сестри, а ось далі… 

Роблю кілька ковтків кави, але не відчуваю смаку. Вночі я розробляла наполеонівські плани щодо того, як простежити за Сергієм та впіймати на гарячому, але так і не вигадала нічого дієвого. Це тільки в мильних операх невірні чоловіки кидають на виду незаблокований телефон! Омельченко такого промаху не допустить. В його телефоні достатньо конфіденційної інформації, то ж захист від несанкціонованого доступу на найвищому рівні. Можна, звичайно, пошукати в ноуті, але навряд я одразу натраплю на папку “Моя кохана”.

Що робити, поки не вирішила, подумаю про це пізніше, бо зараз треба швидше збиратися і бажано виглядати так, щоб Сергій взагалі не згадував про вчорашню сварку. Помста – це блюдо, яке куштують холодним, я не збиралась грати йому на руку та без перешкод “звільняти простір” для іншої. 

Одягаюся швидко. Обираю лляний костюм та світлу блузку, прості сережки з перлів. Нічого зайвого, бо на сьогодні планую багато справ і співбесіду з дівчиною, яка хоче працювати в нашому салоні. Ледь торкаюся губ помадою і виходжу в коридор. За інших умов поговорила б про все з чоловіком, але сьогодні мені не хочеться вислуховувати його поради. Взагалі важко знаходитись поряд! 

Йду позаду, поки він знімає авто з сигналізації і відчиняє для мене дверцята. Притримує, поки зручно вмощуся і тільки потім сам сідає за кермо. Як завжди, тільки тепер я розумію, що він робить це не через особливе до мене ставлення, скоріше за для власного іміджу. Уважний чоловік, зразкова родина – це те, що Омельченку потрібно, як статусному бізнесмену. 

Сьогодні дорога займає менше часу, пробок майже немає, але в очі б’є сонце і Сергій опускає козирок, щоб захистися від яскравих променів. Зупиняється на світлофорі і я раптом бачу під ногами папірець. Вочевидь він випав тільки що, бо коли я сідала, в салоні було чисто. 

Підіймаю, дивлюся на знахідку і мовчу, бо не одразу знаходжу потрібні слова. У мене в руках дитячий малюнок і такого я точно не очікувала.