Глава 2

Я занадто вражена, тому зараз можу задати собі одне питання: “Що це було?!” Ділова розмова? Ніколи не повірю! З яких це пір перемовини з іноземцями проводять в аквапарку? Питань стільки, що паморочиться в голові, а відповіді жодної і головне я не можу запитати Сергія напряму, інакше вийде, що підслуховувала під дверима.

Доказів у мене ніяких, та й навряд зможу розмовляти спокійно, хіба влаштувати скандал та істерику. 

Кому це буде на руку? Омельченко не виносить сцен ревнощів, бачила, як кривиться, коли в його присутності згадують про подібне. Але й мовчати не можу, тому впевнено крокую на кухню та тремтячими руками відкриваю холодильник. Дорогі напої у нас не рідкість, але цього разу чекати на річницю не буду, тому наповнюю келих і роблю кілька щедрих ковтків. Дихаю по методу квадрата: вдих — затримка — видих – знову затримка. 

Відлічую хвилини, щоб себе опанувати і повертаюся до спальні. Сергій вже тут. Знімає сорочку, акуратно вішає на спинку стільця і підводить на мене очі. 

– Тобі знову зле? Мігрень? 

Голос у нього абсолютно спокійний. Такий, як завжди, отже не мучать докори совісті. Придивляюсь до чоловіка і марно намагаюся роздивитись тривожні ознаки. Погляд не бігає, жодної прикмети того, що він нервує. Невже можна настільки талановито прикидатися?  

– Ні, – кручу в руках телефон, – Дуже втомилася. Хтось дзвонив?

Намагаюся говорити так, наче просто цікавлюся.

– Так, треба було дещо уточнити, – кидає недбало.

– В такий час? – дивлюсь Сергію просто в очі, але він і не думає відводити погляд. Відповідає не одразу, але в голосі невдоволені нотки.

– Мені здалося, чи ти намагаєшся влаштувати мені допит? 

– Ні, лише поцікавитись, невже твої партнери не знають, що телефонувати опівночі – моветон? Не можна почекати до ранку, чи це настільки терміново?

– Я нікому не дозволяю порушувати кордони, якщо ти про це, – Сергій знімає годинник і акуратно кладе на тумбочку. – А щодо справ… Не на всій земній кулі зараз дванадцята ночі. Я обіцяв організувати один захід і повинен був все підтвердити.

– Мабуть, цікавий захід… і важливий. Японці люблять аквапарки?

Не стримуюсь, просто не можу далі терпіти брехню! Хочеться кричати, висловити все, що в мене на душі, але Омельченко лише стискає зуби. Якийсь час мовчить, до того, як відповісти.

– Ти підслухувала? - його брова повзе вгору.

- Звичайно ні, ти просто не зачинив двері... - уважно за ним слідкую і чекаю відповіді, поки Сергій неохоче розкриває рота.

- Взагалі я не повинен перед тобою звітувати, бо це особиста справа. Ти знаєш Ковальчука?

– Так, - нетерпляче махаю головою. Здається, колись нас знайомили на корпоративі, але я навіть не запам’ятала обличчя. – А до чого тут він?

– Він сам ні до чого, але його сину виконується п’ять. Ковальчук зараз за кордоном і там інший часовий пояс. Він просив організувати для хлопця свято, я взявся допомогти.

Виправдання звучить по-дитячому, наче у п’ятикласника, який прогуляв урок і я перебиваю чоловіка на половині слова.

– Ти не думаєш, що це звучить як мінімум, дивно? Твій приятель довіряє чужій людині святкування дня народження сина? У хлопчика немає інших родичів?

– Розлучені люди не завжди ладять, – терпляче пояснює Сергій, хоча я бачу, що він дійшов майже до межі. Рятує тільки витримка, яку чоловік виробив за час спілкування зі “складними” клієнтами.  – І якщо ти не забула, у нас є не тільки твій салон, а ще й розважальний центр з дитячим майданчиком. Я можу зробити Ковальчуку невелику послугу і отримаю допомогу навзаєм. Це і називається “партнерство”, Павліно! 

Ми мовчимо. Мої підозри нікуди не поділися, але тепер я починаю сумніватися. Може  просто себе накрутила? Сергій повинен розуміти, що мені нічого не варто відвідати аквапарк та у всьому впевнитись. Надто ризиковано, щоб брехати в очі, але на душі все одно шкребуть коти. Гидко. Неприємно, бо я ніколи не очікувала, що нас торкнеться тема зради! 

Стою, наче забула для чого прийшла в спальню, аж доки Сергій не вкладається на своє місце. Мовчки чекає на мене, щоб вимкнути настільну лампу. Я наче нежива, “прокидаюсь” та рушу до ліжка, відкидаю ковдру і опускаю голову на подушку. Добре що вона прохолодна, бо лоб палає, наче від гарячки.  

– Добраніч, – чую голос Сергія. Для нього розмова закінчена, а конфлікт вичерпаний. Колись ми домовлялися, що так і повинно бути – лягати в одне ліжко тільки після примирення. Зараз теплі губи ледь торкаються моїх, але байдуже, скоріше за звичкою. – Завтра рано вставати. Ти їдеш до Ані? 

Мовчки киваю. Ледь не забула поставити будильник на пів години раніше, треба заїхати до сестри та відвести племінницю в садочок. Добре, що Сергій про це нагадує, а міг би і промовчати, показати, яка я безвідповідальна.  

– Гаразд, тоді встигну тебе  відвезти, а потім одразу поїду сам, – він клацає вимикачем і спальня занурюється в темряву, де на мене чекають власні монстри. Навіть не намагаюся з ними боротися, лише перебираю в голові всі можливі варіанти. Зраду. Брехню. Надію, що помилилася і ми порозуміємося вранці.  

***

Мої любі, дякую за прочитання, якщо ви ще не підписані, підписуйтесь і додавайтие книгу в бібілотеку))