Розділ 11_2

Знову робочий день на нервах. Але можу відмітити, сьогодні я трохи спокійніше чекаю зустрічі з колишнім. І тішить те, що вона остання. Навіть якби я хотіла його повернути, я знаю, що його мама не дасть нам спокою. Буде те ж саме як і колись. А я цього не хочу. Бо я піклуюсь про спокій Віки.

Ближче до обіду, на диво, я взагалі не нервуюсь. Навіть з нетерпінням чекаю дванадцятої, щоб вже нарешті закрити тему минулого.

Але раптом за п'ятнадцять хвилин до зазначеної зустрічі до мене дзвонять з садочка і сповіщають, що моя дитина захворіла і я маю негайно забрати її додому.

Попереджаю Елу, що не зможу вийти по обіді на роботу, бо Соні немає вдома і я не можу залишити дитину саму. Вона незадоволена, але мовчить. Маю надію, що вона не подзвонить Поліні і не здасть мене, що я знову тікаю з роботи.

Швидко переодягаюсь і вибігаю з крамнички. Перш ніж рушити, крадькома оглядаю стоянку неподалік, але машини Адама не бачу. Не буде в нас сьогодні розмови. А я вже налаштувалась. Шкода.

Віка вже сидить у роздягальні, одягнена. Біля неї вихователька, і поки я підходжу, свердлить мене сердитим поглядом.

— Якщо ви бачили, що дитина хвора, навіщо привели у садок? - запитує з претензіями.

— Я не знала, - виправдовуюсь, дивлюсь на свою бліду дочку. - Зранку її відводила Соня. Віка ще спала, коли я йшла на роботу.

— У неї температура. Наступного разу будьте уважніші.

Я підношу Віку на руки, притискаю до себе її тремтяче тільце. В грудях пече від обурення і я не стримуюсь:

— А ви, як приймали дитину, не бачили, що вона хвора?

Виховательки не відповідає, лише розгублено кліпає. Розуміє, що це її робота, перевірити, чи діти в нормі і саме її неуважність до цього призвела.

Залишаємо садочок та прямуємо додому. Нам треба пройти метрів п'ятсот, але Віка настільки знесилена, що на півшляху вже не може зробити кроку. Плаче від безсилля. Знову піднімаю її на руки. Вона важка, тому поки доходжу до нашого будинку, всі поти з мене течуть. Спину ломить, але я продовжую її нести, не відпускаю.

— Ще трішки, моя хороша, - шепочу їй на вушко. - Зараз я тебе вкладу в ліжечко, дам таблетку, зроблю тобі гарячого чаю.

Вона тихо посапує, очі прикриті, наче задрімала. Вона так часто хворіє, що здається в її житті поганих днів більше, ніж хороших. Вже не знаю, що з нею робити.

Доходжу до під'їзду і різко завмираю. Адам тут. Його машина стоїть прямо навпроти входу, а він сам спокійно йде нам на зустріч. Притискаю Віку сильніше до себе, ховаю її личко.

— Що ти тут робиш? - запитую тремтячим голосом.

Ой не добре, що він приїхав. Не треба йому бачити мою дочку.

— Ми домовились зустрітись о дванадцятій, - каже і його погляд постійно ковзає з мого обличчя на Віку. - Я приїхав, а твоя напарниця сказала, що ти пішла. От вирішив почекати тебе тут.

— Пробач, але мені зараз не до тебе, - промовляю різко і намагаюсь його обійти, але він перегороджує собою шлях.

— Що з нею? - киває на Віку.

— Захворіла. Таке іноді трапляється з дітьми.

— Давай допоможу, - протягує до неї руки.

— Ні, я сама, - відвертаюсь, прикриваю дочку своїм тілом.

— Чому ти така вперта? Вона ж важка, - він майже силоміць вириває Віку з моїх рук і тепер вона притулена до його грудей. - Показуй, куди йти.

Я ціпенію, розуміючи всю ситуацію. Адам тримає на руках рідну дочку, хоч поки він ще не побачив її обличчя і не зрозумів цього. Він дивиться на мене, чекаючи моїх дій, тому розвертаюсь і йду вперед до під'їзду.

Всередині тисну на кнопку ліфта, і ми в повному мовчанні піднімаємось на наш поверх.

Тремтячими руками дістаю з сумочки ключі, відмикаю замок, відкриваю перед ним двері. Адам заходить в квартиру, роззувається, проходиться коридором.

— Яка її кімната? - оглядається.

Я зачиняю вхідні двері і поспішаю показати йому, куди заходити. Адам проходиться кімнатою, зупиняється біля ліжечка.

— Зачекай, - зупиняю його, помітивши, що він хоче положити її у ліжечко. - Її треба роздягнути. Вікусь, ти мене чуєш?

Забираю дочку і саджу її на ліжечко. Вона розплющує очі, поки я розстібаю та знімаю курточку, присівши напочіпки. Потім знімаю шапку і поправляю її скуйовджене волосся. Вона піднімає голову і направляє погляд кудись мені за спину. Дивиться не кліпаючи, зацікавлено. І я впевнена, що в цю мить Адам теж її уважно роздивляється.

— Давай доню, лягай, - змушую її прилягти і вона торкнувшись щокою подушки знову закриває очі. - Ось так. Я тебе добре вкрию. І зараз будемо лікуватись.

Підтягую ковдру під саме її підборіддя і вона скручується клубочком.

Підводжусь, але не поспішаю обертатись. Чомусь позаду відчуваю важке і напружене повітря.

— Вона моя? - здавлено запитує Адам, ніби боїться своїх слів, і його голос змушує мене здригнутись.