Розділ 11_1 Все секретне стає явним

Заскакую всередину з трепетом у грудях. Ну чому він такий впертий? Чому не дасть мені спокій?

Встигаю переодягнутись в робочий одяг, як дзвіночок сповіщає, що Адам зайшов у крамничку. Я ще в підсобці, вагаюсь, не виходжу, але точно знаю, що це він. Серцем відчуваю.

Вічно тут ховатись не можу, тому виходжу, зробивши кам'яний вираз обличчя.

— Навіщо знову прийшов? - запитую металевим голосом. - Ми наче вчора поговорили.

Хапаю ганчірку і починаю дратівливо натирати прилавок, хоч він і так ідеально чистий. Ела завжди залишає робоче місце в належному стані.

— Ми не договорили, - підходить ближче. - Ти втекла, - замовкає на мить, пробігається поглядом по вітрині з квітами. - Пробач за те, що я вчора сказав. Я не те мав на увазі. Навіть не знаю, що на мене найшло. Я не вважаю тебе гіршою, чи не гідною мене. Просто все в тумані і я не розумію, що тоді робив.

— А мені здається, ти висловив чітку позицію, - припиняю терти поверхню і хапаюсь пальцями за краї стільниці. Вперто витримую його погляд. - Ти вважаєш, що заради таких як я не варто й пальцем поворушити. Ти нащадок славетних предків, спадкоємець багатомільйонної компанії. А я звичайна бідна сирітка, яка ледве виводить кінці з кінцями. Якби шість років тому ти почав наше знайомство саме з цієї фрази, все закінчилося б на тому першому дні. Але ні, ти був уважним, цікавим та турботливим.

— Напевно я таким і справді можу бути, - кліпає розгублено. - Просто забув. Слухай, - він спирається на прилавок, схилившись до мене занадто близько. Чітко виловлюю серед солодких ароматів квітів його запах. - В моїй сім'ї не все так просто. Мама владна і дотримується старих традицій, - я зневажливо фиркаю почувши ці слова, але він не звертає на це уваги. - Вона хотіла, щоб ми з сестрою вдало одружились. Навіть мала відповідні кандидатури. Сестру видала заміж, але щастя Анні той шлюб не приніс. Платон їй постійно зроджував, вона часто плакала, впадала в депресію. І нарешті зважилась розірвати порочне коло, кинула негідника. Тепер живе з хорошим чоловіком, Бориса ти вже знаєш. І вона щаслива. І весь той складний період я підтримував сестру, завжди був поруч в той час, як мама зреклась її. І як ти думаєш, допомагав би я Анні, якби думав, що ми кращі за інших і маємо спілкуватись з такими як ми?

— У нас з тобою теж була війна з твоєю мамою, - промовляю занімілими губами.

Ми знову повернулись до того, що я згадую минуле.

— Розкажи мені все детальніше. Я хочу зрозуміти, що тоді відбувалось, - каже емоційно.

Розриваю з ним зоровий контакт, і схопивши перше, що потрапило під руку, а це секатор, обходжу прилавок і підходжу до вітрини. Знову те ж саме. Знову дивлюсь на квіти, а перед очима все пливе. Ніяк не можу зосередитись на роботі.

— Обіцяю, я більше не перечитиму тобі і віритиму кожному твоєму слову.

— Мені треба працювати, - відповідаю стримано. - Ти не розумієш, мені треба заробляти на життя. Я не можу кожного дня з тобою марнувати час.

— Ми можемо з тобою знову зустрітись після роботи, - пропонує. - Я заїду о шостій.

— Я не можу, - кажу різко і обертаюсь до нього, зустрічаюсь з його здивованим поглядом. - Мені треба додому. Треба дитину з садочка забрати.

— Не проблема, ми можемо разом її забрати. Я маю вільний вечір.

— Ні, - кажу занадто голосно і відвертаюсь, відчуваючи, як обличчя червоніє. - Пропонуєш розмовляти при ній? Щоб вона слухала, чим мама займалась в минулому?

— Хіба вона настільки доросла, щоб все розуміти? - по голосу розумію, що він підходить ближче. Напружуюсь, відчувши, що він зовсім поруч. І відображення у склі це підтверджує. - Скільки їй? Три, чотири? Залиш її з батьком. Ти спілкуєшся з колишнім?

— Він зник з нашого життя дуже давно, - кажу здавлено і ковтаю клубок в горлі.

— Зневажаю таких чоловіків, - в голосі його з'являється роздратування. - Як можна покинути рідну дитину? Я не уявляю, що могло б змусити мене кинути Софію, а вона лише моя хрещена. Якби мав дітей...

Замовкає, а я перестаю дихати.

— Чому ти не одружився досі? - запитання саме вилітає з вуст.

— Не знаю, - тиха відповідь. - Була довга реабілітація після аварії. Потім я сподівався, що пам'ять повернеться і я продовжу жити, як раніше. Але не повернулась, і я постійно відчував, наче щось не так. Наче чогось бракує. Це таке відчуття, наче частинку з тебе вирвали, - він робить паузу, а я продовжую не дихати. А коли його рука торкається мого плеча, я здригаюсь. - Може це я за тобою сумував? Голова забула, але серце пам'ятало.

— Не вигадуй, - шепочу і відступаю поки він не прибирає руку. Не видячи, куди йду, опиняюсь знову за прилавком. Перебираю папери, накладні. Роблю будь-що, лиш би відволіктись. - Адаме, після роботи я справді не можу, - кажу, не підводячи на нього очей. - Але я так розумію, що ти не відстанеш. Будеш ходити кожного дня. Тому пропоную на обідній перерві. О дванадцятій я звільнюсь. Матиму годину. Сподіваюсь, цього вистачить, щоб нарешті востаннє поговорити і розставити всі крапки над «і».

— Згоден. Мені підходить, - радісно погоджується. - Я під'їду о дванадцятій.

Я дивлюсь на нього лише коли він розвертається і прямує до виходу.

— Адаме, - зупиняю його біля дверей. Він завмирає, оглядається. - Тільки пообіцяй, що після цього припиниш мене турбувати. Наші стосунки залишились в минулому. Забагато часу пройшло, щоб щось виправляти.

Він мить не відводить від мене очей, а потім киває. Погоджується. Але чи дотримається слова?