Розділ 10_1 Сумніви та хвилювання

Ці двоє мене роздратували. Зчепились у дворі наче півні. Я їм не курка, мене ділити не треба. Такими методами вони дограються, що я перестану спілкуватись з обома.

Навіщо мені таке добро, щоб я зла приходила додому до дитини?

Віка у своїй кімнаті грається іграшками. Заходжу тихо і деякий час спостерігаю за нею, поки вона не побачила. Дитина весела та життєрадісна і я хочу, щоб так залишалось надалі. Тому говорити Адаму про неї не бачу сенсу. Він навіть не вірить, що хотів заради мене відмовитись від спадщини. Адам втратив пам'ять, а разом з тим зник мій коханий.

— Мамо, - нарешті Віка помічає мене, залишає іграшки, підбігає і обіймає за талію тоненькими рученятками. Через хворобливість вона завжди худа і бліда.

— Привіт, - погладжую її по голівці. - Як справи у садочку? Все добре?

Вона киває і підносить на мене карі оченята.

— Пограєш зі мною ляльками? Я дозволю тобі взяти найкрасивішу.

— Пограю, але пізніше, - відповідаю лагідно. - Я піду спочатку на кухню, допоможу Соні з вечерею. Добре?

Вона знову киває і відсторонюється. Повертається до іграшок, що розкидані на підлозі.

Я ще хвилину спостерігаю за нею, а потім прямую на кухню, де Соня повним ділом чаклує біля плити. Смачні запахи розносяться квартирою, аж слинка тече.

— Дякую, що забрали її з садочка, - кажу з порогу. Жінка оглядається, усміхається. - Мала зустрітись з деким.

— З котрим з них? - киває у вікно, з якого добре видно наш двір.

— Ви все бачили? Сором, - зітхаю, присідаю за стіл і прикриваю обличчя руками. А наче старшокласниця, яка не може розібратись з особистим життям.

— Нічого тут соромитись, - чую наполегливий голос Соні. - Два симпатичних чоловіки добиваються твоєї уваги. Тобі лише потрібно обрати.

— В моєму пріоритеті дочка. Немає на що їм розраховувати, - відрізую занадто різко.

— Не можна так, Діано, - нарікає, дивиться на мене з докором. - Ти ще зовсім молода.

— Говорите, наче моя напарниця Ела, - хмикаю і підводжусь. Підходжу до Соні, заглядаю у казанок, де шкварчить майже готовий плов. Помічаю на стільниці помиті огірки та помідори, половинка капусти. - Допомогти з салатом?

Соня мовчки подає мені дошку та ніж. Я беруся нарізати овочі, повільно, не спішу. Бо пальці тремтять під гострим лезом від занадто емоційного дня. Відколи в моє життя повернувся Адам, я не маю спокою.

— Твоя напарниця добре говорить, - продовжує небажану для мене тему Соня. - Віці потрібен батько.

— Хіба я можу змусити батька полюбити її? - важко зітхаю. Я заплуталась, вже сама не знаю, що добре, а що ні.

— Той негідник не вартий чудового сонечка як Віка. Є багато інших хороших чоловіків, - вона підходить ближче і сідає напроти мене. - З тих двох мені сподобався брюнет. Високий і досить симпатичний. Я розгледіла, навіть на відстані, - усміхається зловивши мій здивований погляд.

Я важко ковтаю, так хочеться з кимось поділитись своєю проблемою. Так набридло все тримати в собі і переварювати думки кожної миті.

— Я вам дещо скажу, - понижую голос і на мить оглядаюсь, чи випадково не надійшла дочка. Переконавшись, що в коридорі пусто, знову зустрічаюсь з зацікавленим поглядом Соні. - Цей брюнет, який вам сподобався, і є рідний батько Віки.

— Що? Невже з'явився за стільки років? - червоніє жінка від обурення. Кладе руки на стіл, стискає їх в кулаки. - Сподіваюсь, ти не пробачила його.

— Там все набагато складніше, ніж я думала, - прикушую губу і дивлюсь на огірок, який раптом почала шкабатати великими кусками. - Адам тоді зник, бо, виявляється, потрапив в аварію і в нього амнезія. Він не пам'ятає того періоду, коли ми з ним зустрічались.

— І ти повірила? Гарна казочка, - фиркає. Совгається на стільці, наче не може знайти собі місця. - Він морочить тобі голову.

— Я не відразу повірила, але здається все саме так. І тепер він намагається дізнатись, що між нами було.

Соня різко підводиться, а я здригаюсь від її несподіваних дій. Вона підходить до плити, та вимикає вогонь. Здається, вона зовсім забула про плов. Розвертається, дивиться на мене мовчки декілька секунд і я відчуваю тиск в її погляді. Віка для неї стала рідною і я знаю, що вона хоче для моєї дочки всього найкращого.

— І ти скажеш йому про Віку? - запитує вимогливо.

— Не знаю, - хитаю головою. Горблюся, наче весь світ раптом почав тиснути на мене. - Не впевнена, що він повірить, що ми зачали дитину.

— То не кажи, - говорить впевнено. - Нехай далі живе своє щасливе життя.

— А як же ваша порада, що Віці потрібен батько?

— Вибери того іншого, він теж нічогенький.