Розділ 9_3

Припаркувавши машину біля будинку, виходжу. Сутінки вже заснували двір, і невеликі ліхтарики увімкнулись, освічуючи алейки. Пахне свіжо викошеною травою, садівник гарно сьогодні попрацював з газоном, який почав рости, як тільки блиснули перші теплі промені сонця.

У вітальні світить світло, а з привідчинених дверей їдальні чутно голос. Мама щось наказує нашій домробітниці. Прямую туди, в намірі поговорити з нею на чистоту. Хочу згадати про Діану і глянути на її реакцію.

Заходжу і бачу таку картину: мама сидить за дубовим столом, одягнена у брючний костюм сірого кольору, в руках чашка, по відповідному запаху розумію, що це кава. Навпроти неї стоїть наша домробітниця Аліна, молоденька дівчина, яку мама найняла декілька тижнів тому. Голова її опущена, погляд потуплений в підлогу.

— Ти мене зрозуміла? - голос мами холодний, роздратований. Ця дівчина явно не догодила їй. - Щоб більше я такого не бачила.

— Пробачте, Людмило Сергіївно. Цього більше не повториться, - винуватим тоном відповідає Аліна.

Не знаю, що вона накоїла, але що б то не було, мама до неї занадто сувора. Дівчина молода, вона багато чого ще не знає, тому їй треба пояснювати, а не карати.

Я прокашлююсь, щоб перервати цю напружену бесіду, і дві пари очей звертають на мене погляд.

— Іди, завтра договоримо, - шикає мама не дивлячись на неї, і Аліна киває, швидко шмигає повз мене.

Повільною ходою проходжусь їдальнею. Хотів випити кави, але передумав. Зупиняюсь біля холодильника, відчиняю його, ковзаю поглядом по полицях. Зрештою беру канапку з ікрою і кусаю. Лише зараз згадую, що я так і не поїв у кафе.

— Що тобі ця канапка? Сідай поїж нормально, - мама говорить до мене майже таким самим тоном як до Аліни.

Це дратує, враховуючи, що я їй не підлеглий, і син я вже дорослий, мені вже тридцять стукнуло. Різко розвертаюсь, дожовую залишки хліба.

— Я не голодний, - апетит і справді миттєво зник.

Я раптом чітко усвідомив, як вона вправно намагається мною керувати. Спочатку це подавалось як турбота після аварії. Але з часом я видужав, а її тон змінився на командний та докірливий.

Вона справді намагалась розлучити мене з Діаною. Я це чітко уявляю, хоч і не пам'ятаю. Але це в її стилі. Контролювати і правити.

Моїй сестрі треба поставити пам'ятник, що вона змогла вирватись з цупких кайданів.

— І де ти поїв? - фиркає, змахує рукою, ледь не розливає залишки кави. - Знову їздив до Анни? Тепер ти будеш там постійно пропадати?

— Ти не вгадала, - кривлю губи в подобі усмішки. - Я зустрічався з іншою жінкою. Ми з нею розмовляли про дещо... Сиділи в кафе.

— Ти когось зустрів? - підносить брови. - Сподіваюсь, вона з порядної сім'ї.

— А тебе тільки це хвилює? - не можу втримати роздратування в голосі.

— Це важливо. Не забувай, хто ми.

— О, не хвилюйся, не забуду, - щосили зціплюю зуби. - Її звати Діана. Пам'ятаєш її?

— Кого? - помічаю, як вона блідне і ледь не випускає чашку з рук.

— Дівчину, з якою я сьогодні бачився, - кажу спокійно, хоч всередині все клекоче від злості. Вона пам'ятає. По ній видно, що вона нічого не забула. - Виявляється ми були знайомі, але я її забув.

Мама обережно кладе чашку і спершись на стіл, зціплює руки у замок. Нетипова її поведінка, вона завжди каже, що руки на столі, це некультурно. Та здається, вона повністю забула про манери, коли розмова зайшла про найсильніший її тригер.

— І що вона тобі сказала? - запитує обережно. Її погляд бігає моїм обличчям, вишукуючи ознаки того, чи я щось знаю. - Про що ви говорили?

— Виявляється, у нас були стосунки. Ти знала, що в мене була дівчина?

— Щось таке чула, - вона вдає байдужість, але напружені плечі видають її. – Але, здається, нічого серйозного. Бо дівчина, яка справді кохає, турбується про пораненого хлопця. А її поруч не було.

— Я теж так подумав, - киваю, не відводжу від матері уважного погляду. - А ти її повідомила, що зі мною сталось?

— Так, - швидко кліпає, а обличчя її смикається від незрозумілої мені емоції. - Але їй це було не цікаво. А якщо вона розказує тобі, що не знала, то вона бреше. Такі дівчата хочуть легкого життя, а як виникає проблема — зливаються.

— Зрозуміло, - бурмочу, ще раз уважно дивлюсь на маму і залишаю їдальню.

Її версію я вже почув. Тепер треба ще раз поговорити з Діаною. Я хочу чіткіших відповідей. Хочу більше інформації. Бо щось пазл поки що не складається.