Розділ 9_2

— Ти серйозно? - хмикає і підходить ближче. Дивиться на мене з викликом, примруживши очі. - Думаєш, я не знаю, що між вами щось було колись? Діана мені розказала. А тепер ти знову її зустрів і бісишся, бо твоя колишня може мати особисте життя.

— Ти не її особисте. Не будеш ним, - чому я це кажу, сам не знаю. Але я чітко розумію, що хочу, щоб Денис тримався якнайдалі від Діани. В мене з нею ще не вирішені справи.

— Ти теж не будеш, - провокує мене Денис. - Ти її минуле.

Я смикаюсь, вже б ударив. Але в моїх руках Діана і вона змушує мене тримати дистанцію.

— Припиніть, - в її голосі відчувається істерика. - Їдьте додому, обидва. Не влаштовуйте мені тут сцен.

Вона виривається від мене і відступає на декілька кроків. Її злий погляд бігає між мною та Денисом. Очі блищать, важко дихає, роздерла б нас на шматки, якби могла.

— Діано, пробач, - починає її невдалий залицяльник. Він готовий повзати на колінах, лиш би вона прийняла його.

— Я не поїду, якщо він не поїде, - вперто висловлюю свою думку і киваю на Дениса.

Діана обурливо зітхає і мружиться до мене. Я її злю, я це розумію. Але краще хоч якісь емоції в неї викликати, ніж суцільна байдужість з її боку. Я хочу, щоб вона думала про мене. Хочу продовжити нашу розмову про минуле. Перші прояви спалаху пам'яті вселили в мене надію. Я можу все згадати. Я обов'язково зроблю це.

— Чому б тобі не щезнути і не дати нам договорити? – вимогливий тон Дениса дратує.

— Тільки після тебе, - демонстративно вклоняюсь йому, показуючи рукою на машину. - Дівчина хоче спокою, а ти її переслідуєш.

— Хто б казав, - фиркає. - Ти взагалі, як тут опинився?

— А ми з Діаною сиділи в кафе, спілкувались, - самовпевнено усміхаюсь, із задоволенням спостерігаю, як його обличчя витягується. - Просто ми трішки посперечались, от вона й втекла від мене.

— Ти з ним зустрічалась? - тепер Денис дивиться з претензією на Діану. - Між вами знову щось є?

— Ох, як ви мене дістали, - важко зітхає моя колишня, розвертається, і швидким кроком направляється до під'їзду.

Ми з Денисом не встигаємо й кліпнути, як вона зникає за дверима. Я стою, розчаровано спостерігаю, як зачиняються двері. А от Денис робить крок вперед, в намірі слідувати за нею. Я не даю йому цього зробити, ловлю за рукав куртки і смикаю назад.

— Не чіпай мене, - гаркає, вилупивши очі.

— Дай їй спокій, - кажу спокійно. - Вона втомилась і хоче відпочити. Не забувай, в неї маленька дитина, якій теж треба приділити увагу.

Я люблю дітей і знаю, що вони займають багато нашого часу. Згадую Софійку, треба її провідати завтра. Може десь погуляємо.

Денис не відповідає, лише свердлить мене злим поглядом, міцно стиснувши губи. Він хороший чоловік, я знаю. Хоч ми з ним не близько знайомі, але Анна завжди говорить про нього лише хороше. А вона ніколи б не вигороджувала погану людину. Та не дарма вони з Борисом захотіли, щоб Денис хрестив Матвійчика.

Нарешті Денис розвертається і йде до своєї машини. Перш ніж сісти за кермо, підносить голову, вглядаючись у вікна багатоповерхівки. Потім він ще раз кидає на мене злий погляд і сідає всередину. Але не їде. Чогось чекає. І я розумію, що він чекає, поки я теж не поїду звідси. Не хоче залишати мене тут самого.

Усміхаюсь, качаю головою і йду до свого авто. Нехай вважає, що спекався мене. Але завтра о сьомій ранку я знову чекатиму Діану біля квіткового. В нас з нею залишились незавершені справи. Сьогодні я дам їй перепочити, та завтра ми продовжимо.

Виїжджаємо з двору по черзі і кожен повертає в інший бік. Я їду додому, де скоріш за все чекає мене мама. При згадці про неї в грудях з'являється дивна важкість. До мами в мене теж дуже багато запитань. За всі ці роки вона ні разу не згадала про Діану, навіть не натякнула про її існування. Це підтверджує слова Діани і мама справді була проти наших стосунків. І я можу в це повірити, бо знаю, як мама думає і які в неї погляди на життя.

Тільки от те, що вона приховала такі важливі події мого минулого, не дає мені спокійно жити далі. Вона так легко зреклась Анни, коли та покинула Платона. Невже вона так само вчинила б зі мною?