Розділ 9_1 Конфлікт з Денисом та розмова з мамою

Адам.

Я стою і не рухаюсь. Не йду за нею, не зупиняю. Просто проводжаю поглядом.

Не можу зрозуміти, навіщо я це сказав. Я ж так не думаю. Це взагалі не мої слова. Це слова мами.

Я розумію, чому Діана образилась. Я поставив себе вище за неї. Показав свою гординю. Натякнув, що вона не гідна такого як я.

Насправді це я не гідний. Згідно з її словам я просто зник шість років тому. Я навіть не розірвав стосунки дивлячись їй в очі. А просто втік.

Ганьба. Невже я був настільки боягузливий?

І зараз роблю те ж саме. Спочатку вмовляв її розповісти про нас, а потім намагався переконати, що я не здатен на ті вчинки, які вона описує. По суті я звинуватив її у брехні.

Але ж Діана каже правду. Я знаю її лише декілька днів, а вже згадав декілька фрагментів. Чітко пам'ятаю її з трояндою, усміхнену, веселу. Це точно було колись, бо в її очах не було ще тієї важкості, яку я бачу зараз.

А про майонез? Як я міг знати, що вона його не любить?

Я телепень. Своєю впертістю втрачаю шанс згадати втрачений період.

І якщо чесно, мені подобається знаходитись поруч з Діаною. Мене тягне до неї.

— Ось ваше замовлення, - офіціантка підходить з тацею у руках. Починає викладати тарілки на стіл.

— Пробачте за незручність, ми не будемо їсти, - кажу, а погляду не відриваю від Діани, яка вибігла з кафе. - Я за все заплачу.

Похапцем дістаю з гаманця гроші, кидаю на стіл і поспішаю залишити заклад.

— Але тут забагато, зачекайте на здачу, - кричить мені в слід офіціантка.

— Залиште собі. Це чайові, - відповідаю і вибігаю надвір.

На мить завмираю і сканую поглядом вулицю. Шукаю Діану і знаходжу її на протилежній стороні дороги. Вона йде в бік свого магазину, але не заходить туди. Минає його і звертає за ріг будинку.

Чому я стою? Треба її наздогнати. Попросити пробачення і наполягти ще на одній зустрічі.

Коли вискакую на зебру, мені сигналить машина, водій якої не збирався гальмувати на переході.

— Куди преш?! Не бачиш я йду?! - викрикую роздратовано, виставляю руку, показуючи знак стоп, і перебігаю дорогу.

Спішу. Боюсь загубити Діану. Відчуття таке, що якщо я зараз її не наздожену, то втрачу назавжди.

Повертаю за ріг будинку, куди звернула вона, та вздовж вулиці нікого схожого на Діану не бачу. Не могла вона так швидко зникнути.

Прискорюю хід, тепер біжу і байдуже, що прохожі здивовано зиркають на мене. Важко дихаю, в грудях пече, але я не зупиняюсь. На наступному перехресті оглядаюсь в різні боки.

І бачу її. Вона йде вузькою вулицею. Не поспішає, не здогадується, що її наздоганяють.

Переходжу на швидкий хід, а коли вона звертає у двір, прискорююсь. Зараз вона шмигне у будь-який під'їзд, і я не бачитиму в який. Тому треба перехопити її.

Звертаю у двір, минаю перший будинок і бачу Діану, яка стоїть біля сусіднього будинку і розмовляє з Денисом. Він щось їй настирливо говорить, а вона хитає головою. Потім він ловить її за руку, а вона відступає.

Я прискорююсь стиснувши руки у кулаки. Не відводжу від них погляду, готовий Дениса відштовхнути від неї.

— Денисе, я не маю часу, мені треба до Віки, - чую я її слова.

— Бери її з собою, посидимо разом, - наполягає чоловік.

Видно, що він не збирається відступати і я скрегочу зубами від злості. Чого він вчепився до неї? Невже не зрозуміло, що він її не цікавить?

— Пробач, але я не маю настрою, - вона смикає руку, але він її не відпускає.

Саме в цю мить я опиняюсь біля них. Штовхаю чоловіка у плече, а Діану ловлю за талію і тягну на себе. Вона охає і переводить на мене здивований погляд. А Денис відкриває рота і кліпає.

— Невже не зрозуміло, що Діана не хоче з тобою спілкуватись? - мій голос тремтить від злості, так і хочеться врізати йому по пиці.

— Адаме, що відбувається? - Денис повністю збитий з пантелику. - Що ти тут робиш? І чому ти злишся на мене?

— Бо ти дістаєш Діану, - ціджу крізь зуби. Притискаю дівчину міцніше до себе і відчуваю м'який вигин її тіла. - Ти занадто докучливий, Денисе. Не розумієш, коли дівчина просто не хоче тебе.