Розділ 8_2

Він обережно відступає, але весь напружений, наче готується знову мене ловити. Сідаю на місце, щоб нарешті заспокоївся. Адам сідає лише після мене.

— Давай швидше покінчимо з цим і я піду додому, - кажу стомлено і відвертаю погляд у вікно. Тут жваве місце, люди сновигають тротуаром, а дорогою повзе черга машин. Сонце вже сідає. День був сьогодні досить теплий, по справжньому весняний. Тіні від багатоповерхівок повзуть донизу, приносячи з собою прохолоду і наближення вечора. Кафе освічує приємне м'яке світло. Тут тепло і пахне свіжомеленою кавою. Всі умови, щоб розслабитись і забути на деякий час про зовнішній світ і проблеми. Тільки моя проблема сидить навпроти мене і я ніяк не можу її позбутись. Чим довше я з ним спілкуюсь, тим більше я відчуваю біль, що сочиться від майже затягнутої душевної рани. Тепер вона відкрита і кровить спогадами, які неможливо стерти з пам’яті. - Кажи, що ти хочеш почути.

Роблю глибокий вдих і повертаю голову, зустрічаюсь з карими очима. Збираю по крупинці останні сили.

— Як і коли ми зустрілись? - нахиляється вперед спершись ліктями на стіл. В його очах стільки надії та очікування. Він наче маленький хлопчик, котрий готується почути цікаву історію.

— Твоя сестра народила дитину того дня. І ти залетів у наш магазин неймовірно щасливий, купив великий букет троянд. А поки я його формувала, ти стояв поруч, не відводив від мене очей. Був наче зачарований. Сказав, що я тобі дуже сподобалась.

— Софія народилась сімнадцятого серпня, - задумано промовляє Адам. - Того дня я взагалі не пам’ятаю. А коли ми почали зустрічатись?

— Майже одразу, - хмикаю, помітивши його здивування. - Ми обмінялись номерами телефонів. Ти подарував мені червону троянду і пообіцяв наступного дня зайти. Наступного дня ми зустрілись і це був початок наших стосунків.

— Ось чому троянда у твоїх руках викликала в мене спогад. Я часто їх тобі дарував?

— Ніколи, - мотаю головою. - Лише того разу. Потім я сказала тобі, що не люблю троянди.

Нашу розмову перериває офіціантка, яка принесла нам каву.

— Дякую, - кажу їй і відразу тулю гарячу чашку до губ. В роті пересохло і хочеться промочити горло. Ароматна кава прояснює голову і дозволяє трішки помовчати.

— Що було далі? - не вгамовується Адам. Він навіть не торкнувся до своєї чашки, його погляд пронизує мене наскрізь. - Які були наші стосунки?

— Гарні, - губи самі розтягуються в усмішці. Якби все не закінчись, але той період був найкращий у моєму житті. Адам показав, що можна бути коханою та потрібною. І на короткий час я відчула себе живою. - У нас були ідеальні стосунки. Я кохала тебе, - говорячи ці слова, відчуваю, як мої щоки червоніють. - І ти казав, що теж кохаєш. Ми збирались прожити все життя разом.

— Але ми розійшлись, - стверджує, наче знає напевно. - Значить щось пішло не так.

— Ми не розходились, - міцно стискаю чашку в руках. - Ми збирались втекти. Разом. Але ти просто пропав.

— Не може того бути, - мотає головою. Відхиляється, якось підозріло обводить мене поглядом, намагається зловити на брехні. - Це на мене не схоже. Я б ніколи не вчинив такої дурості. Тікати? Навіщо? Куди? В мене хороше життя, родина, батьківський бізнес кінець кінцем.

— Заради кохання, - промовляю здавлено. Через його слова стискається горло. Зараз я чітко бачу, що переді мною не той Адам, якого я знала. Цей цинічний та розважливий, він не вважає почуття вагомою причиною щось змінювати. Тепер я вірю, що він втратив пам'ять. Бо він не мій Адам. - Ми кохали одне одного, але нам не дозволяли бути разом. Нас хотіли розлучити.

— Хто? - дивується.

Він схрещує руки на грудях, готується до неприємної відповіді. Напевно здогадується про кого я буду казати.

— Твоя мама, - випалюю і чую у відповідь недовірливе фиркання. - Вона ненавиділа мене. Їй не підходила бідна невістка без родичів та грошей.

— Її можна зрозуміти, - говорить байдуже і всередині щось обривається. Може надія, що все можна повернути? - Рід Залізних відомий та поважний. Ми отримали від предків не тільки гроші і сімейну справу, але й солідні зв'язки. Одруження для нас це не лише забаганка, але й відповідальність. Зрозуміло, що будь з ким не зв'яжеш своє життя, - він замовкає і на мить в його очах з'являється здивування. А потім він відводить погляд. - Пробач. Я зараз говорю точно як моя мама.

— Вона все ж таки домоглась свого, - ковтаю зрадливі сльози. - Ти ідеальний син, спадкоємець і керівник сімейної справи. Тобі не потрібно повертати пам'ять. Бо тоді тобі не сподобається той Адам, якого знала я.

Підводжусь і залишаю його. Біжу так швидко, що ледь не налітаю на офіціантку, яка несла нам замовлення. Бурмочу вибачення і вискакую з кафе.

Цього разу Адам не біжить за мною і це добре.