Розділ 8_1 Згадати минуле

З острахом чекаю закінчення робочого дня. Я розгублена та розсіяна, постійно все падає з рук, декілька разів я запаковую не ті квіти, які хочуть покупці.

Ела скоса на мене подивляється, але мовчить. Не допитується і це добре. Бо вигадувати брехливі відповіді мені зовсім не хочеться.

О шості збираюсь і виходжу з крамниці. Глибоко в душі жевріє надія, що Адам не приїхав, але коли опиняюсь надворі, бачу його біля чорної машини, що припаркована неподалік.

Він помічає мене і рушає назустріч. Я неспішним кроком підходжу ближче.

— Куди підемо? - запитує. - Може сядемо у кафе, тут недалеко?

— Можна, - киваю.

Він пропускає мене першу і ми переходимо дорогу. Звертає наліво, йду поруч з ним затамувавши подих. Коли підходимо до знайомого кафе, я зупиняюсь.

— Щось не так? - здивовано запитує, помітивши мою невпевненість.

— Просто у цьому кафе ми дуже часто проводили час, - відповідаю тихо.

— Справді? - підносить брови. - Це добре. Знайома атмосфера мені не завадить.

І він відчиняє переді мною двері, чекає поки я зайду.

— Тут могло все змінитись, - бурмочу, коли шмигаю повз нього. - Я тут дуже давно не була.

— От і перевіримо, - каже з ентузіазмом Адам.

Я лише хмикаю і проходжу всередину. Оглядаюсь. І справді, тут все як було. Наче не минало шість років. Той самий інтер’єр, ті ж столики, на тому ж місці. І навіть за барною стійкою стоїть та ж сама дівчина, що колись нас постійно обслуговувала. Вона ловить мій погляд і киває, ніби пам'ятає мене.

Відвідувачів мало, лише молода парочка сидить за столиком в кутку, присмоктавшись одне до одного. З іншого боку жінка з діловим виразом обличчя вдивляється в ноутбук.

— Сядемо тут? - Адам киває на столик посеред зали, біля вікна.

Я до болю прикушую губу і мовчки сідаю. Не коментую, що саме цей столик ми постійно займали. Адам скоріш за все підсвідомо його обрав.

— Що будеш замовляти? - цікавиться, вмощуючись навпроти. Він бере меню, що лежить на краю столика, відкриває його, вчитується.

Мені не треба туди заглядати, я й так знаю все на зубок. Не думаю, що там щось змінилось.

— Каву з молоком.

— І все? - підносить на мене здивований погляд. - А їсти?

— Я не голодна, - важко ковтаю клубок в горлі.

Лише спілкування з ним завдає мені тілесного болю. Дивлюсь на нього і шлунок скручується вузлом. Тут не до апетиту.

— Так не піде, - хмуриться і різко закриває меню. Поглядом вгризається в моє обличчя, наче думає, що я його боюсь. - Ти працювала цілий день. Тобі потрібні сили. Я хочу їсти і замовлю нам обом.

— Як хочеш, але я не буду, - стою на своєму.

Наші погляди схрещуються у двобою, змагаються хто переможе. Він не кліпає, я теж. Дивимось уважно, впевнено. Зрештою до нас підходить офіціантка, і Адам змушений першим відвести погляд. А я задоволено лише усміхаюсь.

— Добрий день, що будете замовляти? - ввічливо запитує дівчина.

— Добрий день, - відповідає Адам, дивиться на неї з усмішкою, хоч я помічаю, що це вимушено. – Нам, будь ласка, картопляне пюре і стейк, салат овочевий заправлений олією, - зиркає коротко на мене. - Всього по дві порції. З напоїв, одну каву з молоком, іншу без молока.

— Добре. Каву принести зараз?

— Можна зараз. Дякую.

Дівчина йде, а я продовжую на нього дивитись.

— Що? - підносить брови. - Сам я їсти не буду. Мусиш скласти мені компанію.

— Ти замовив салат з олією. Чому? - запитую обережно.

— Бо ти не любиш з майонезом, - відповідає і округлює очі. - Звідки я це знаю?

— Може в тебе нема ніякої амнезії? - підскакую з місця. Груди стискає і я важко дихаю. Ледь стримуюсь, щоб не накричати на нього. - Гарна спроба, Адаме.

Хапаю сумочку в намірі йти, але він опиняється поруч, стискає мої плечі і тулить до себе. Він теж важко дихає, а очі округлені і в них я бачу збентеження.

— Стій. Я не знаю, звідки я це знаю. Просто раптом промайнуло в голові, - кожне слово просочене емоціями. - Ти не можеш піти. Ти маєш мені допомогти. Я справді нічого не пам'ятаю. Якщо не віриш, я зателефоную Анні і вона все підтвердить.

— Звідки мені знати, що ти її не вплутав у свої ігри?

— Навіщо мені це робити? Анна тільки що народила, в неї своїх клопотів вистачає.

Я вагаюсь. Наче переконливо говорить. Але цей його прокол з салатом вселяє підозри. Невже можна так різко згадати? Ми лише п'ять хвилин як зайшли в кафе.

— Гаразд. Відпусти мене. Я нікуди не втечу.