Розділ 7_2

— Я справді співчуваю тому, що з тобою трапилось, - кажу стримано і висмикую червону троянду з вази, вона здалась мені пошкодженою. - Але що ти від мене хочеш? Як я можу допомогти тобі згадати? Та й не хочу я повертатись у минуле, воно не таке вже й приємне. Немає що згадувати.

— Навіть якщо наші стосунки були жахливі, я все одно хочу знати, - вперто стоїть на своєму. - І я не відчеплюсь. І нікуди не піду. Буду сидіти з тобою цілий день у цій крамниці.

Шокована його наглістю, повертаюсь до нього. Пальцями міцно стискаю стебло троянди, ще трішки і воно зламається. Адам стоїть посеред крамниці, випрямивши спину, руки в кишенях куртки, і вперто дивиться на мене.

— А тобі на роботу не треба? Ти напевно вже керуєш сімейним бізнесом, - нагадую йому, що зараз ранок понеділка.

— Я залишив замісника, він може навіть цілий тиждень замість мене працювати.

— А в мене замісника нема, тому не заважай мені.

Підношу троянду до обличчя і тулю до носа. Вона майже не пахне. Цей сорт скоріше для краси, і аж ніяк не для аромату. Бутон великий, щільно набитий насичено червоними пелюстками. Уважніше розглядаю квітку і не бачу ніяких пошкоджень. Напевно показалось.

Адам руйнує мою професійність, розсіює мою увагу.

Знову піднімаю на нього погляд і розумію, що щось не так. Його обличчя бліде, а в очах здивування. Він вдивиться на троянду, яку я тримаю, і навіть не кліпає. А потім хапається за скроні і тихо стогне, згинається вдвоє.

— Адаме, що таке? - викрикую злякано, підбігаю до нього.

Щось схоже з ним було вчора, але я не повірила, думала, що прикидається. Але, здається, йому справді боляче, його навіть трохи трясе.

— Спогад проривається, - скрегоче його голос. - Ця троянда. Я, здається, вже тебе бачив з такою квіткою.

Він випрямляється і вдивиться на мене вологими очима.

— Я ж працюю з квітами, ти сотні разів міг мене бачити.

— Значить це правда, - шепоче вражено. - Я можу згадати, якщо більше проведу з тобою часу. Я дарував тобі такі троянди?

— Лише один раз, - відступаю, ховаю очі від його уважного погляду. - Ти подарував точно таку ж троянду в день нашого знайомства. Це було лише раз. Більше троянд ти мені не дарував.

— Чому? - щиро дивується. Він більше не тримається за скроні, здається, біль його пройшов, тому я знову підходжу до вітрини, кладу квітку на місце.

— Бо я їх не люблю, - сухо відповідаю.

— Розкажи мені більше. Розкажи мені, як все почалося, і чим закінчилось, - він знову опиняється біля мене, його рука лягає на плече.

— Відчепися. У мене немає часу, - струшую його руку, знову вибудовую між нами бар'єр. - Краще іди, Адаме.

Крізь відображення на склі спостерігаю, як він відступає. Маю надію, що він послухає і піде. Але натомість Адам підходить до невеличкої софи, що знаходиться біля вікна, і сідає.

— У мене часу вдосталь, - каже вперто. - Посиджу, почекаю тебе. Не розкажеш сьогодні, я завтра прийду.

Важко зітхаю і розвертаюсь. Вмовляти його немає сенсу, а повертати болючі спогади дуже важко. Це нічого не змінить. Час минув і доля вирішила нас розлучити. Їй це вийшло, на відмінну від його матері. Хоч його матір теж доклала до цього зусиль. Вона добре знала про мене, знала про Віку і нічого не сказала йому.

Дзвіночок над дверима сповіщає про першого покупця. Заходить жінка, і я займаюсь нею. Вона купує гвоздики, декілька букетиків, для своїх колег. Поки обслуговую її, Адам сидить тихо, лише уважно спостерігає за мною. Чітко відчуваю його погляд, він наче в'язка субстанція, що сковує мої рухи, і через це працювати важче ніж зазвичай.

Він не збирається йти і це проблема. Скоро прийде Ела. І Поліна має сьогодні завітати. Будуть питання, на які я відповідати ще більше не хочу, ніж згадувати минуле.

— Добре, ти домігся свого, - здаюсь. Підходжу до нього, після того, як жінка йде. - Я все тобі розкажу. Але не тут. Скоро напарниця моя прийде.

— Зустрінемось після роботи? - щасливо усміхається і підводиться. - Коли ти закінчуєш?

— О шостій. Але багато часу я все одно не маю. Мені треба додому, до дитини.

Згадка про Віку крає серце. Ось її татусь стоїть поруч, але він мене навіть не пам'ятає.

— Ми постараємось справитись швидко, - каже з ентузіазмом. - О шостій я буду тут.

І він йде, нарешті залишивши мене саму.