Розділ 7_1 Він не відчепеться

Не пройшло хвилини, після того, як я відчинила крамницю, як дзвіночок вже сповіщає про покупця. Я в підсобці швидко накидаю на плечі жилетку і вибігаю до прилавка. Так рано рідко хтось до нас заходить, особливо в понеділок.

— Добрий ранок, можу я вам щось підказати..., - промовляю стандартну ввічливу фразу і замовкаю, коли мій погляд виловлює знайому фігуру. - Що ти тут робиш?

Тепер я не усміхаюсь, тепер я дивлюсь на нього сердито, показуючи всім своїм видом, що йому тут не раді.

— Прийшов до тебе, - він по-господарськи проходиться крамничкою і зупиняється біля прилавка. Карі очі нахабно роздивляються моє обличчя. - Ми вчора не договорили.

— Помиляєшся, мені більше нічого тобі сказати, - відповідаю різко. Хапаю ножиці для обрізки квітів і обійшовши прилавок, прямую до вітрини. - Іди, я маю багато роботи.

— Ти мене так просто не спекаєшся, поки не розкажеш все до деталей, що між нами було.

Завмираю біля вітрини. Прикриваю очі, глибоко вдихаю. Це буде важко, але я справлюсь.

— Я вже все тобі розказала, - кажу дратівливо і відчиняю вітрину, прискіпливим поглядом оглядаю квіти. Намагаюсь це робити, бо вся моя увага зараз на чоловікові, котрий стоїть позаду і хоче мене добити своєю присутністю. - Ми зустрічались. Потім ти мене кинув. Кінець історії.

Всю ніч думала над його словами. Якщо він справді втратив пам'ять, то це може пояснити його зникнення. Він справді дивиться на мене як на незнайомку. З іншого боку для нього це занадто легке виправдання. Зручно не пам’ятати саме мене.

— Мені не підходить така відповідь, - Адам ловить мене за руку і розвертає до себе. Змушена глянути на нього, вдихнути його запах, і усвідомити той факт, що не збирається так просто йти. - Слухай, у мене ретроградна амнезія після сильного пошкодження голови, і я не пам'ятаю майже рік свого життя. І що б я не робив, нічого не допомагає. І от я зустрічаю тебе і щось смикає у грудях. І я вперше відчуваю, що можу щось згадати, але мені треба поштовх. Допоможи мені.

— Що з тобою сталося? - запитую дуже тихо. Заглядаю в його очі і бачу там надію. Він у відчаї і це неможливо зіграти.

— Потрапив в аварію, так мені сказали, - відповідає, відпускаючи мою руку. - На перехресті в мене врізалась машина. Водій їхав занадто швидко, не справився з кермом на слизькій дорозі.

Щось схоже на схлип виривається з моїх грудей. Не може бути. Невже того ж самого дня Адам справді постраждав? Чому доля над нами так познущалась? Тоді я ледь не загинула, чудом вціліла. Його теж наздогнала біда. Згадую вий сирен, можливо це до нього їхала тоді швидка.

Не усвідомлюючи що роблю, піднімаю руку і торкаюсь пальцями його скроні, де чорніє маленький шрам, раніше його не було, я точно пам'ятаю. На мить він розширює від подиву очі, а потім заплющує. Голову схиляє вбік моєї руки, наче кіт, котрий хоче, щоб його гладили.

— Це дивно, але цей жест мені знайомий, - тихі слова руйнують чарівну мить. І я згадую, що все хороше, що колись було між нами, зникло.

Так, бо я любила торкатись його. Я кохала його понад усе на світі і думала, що кохатиму до кінця життя.

Відсмикую руку і відступаю, стискаю пальці у кулак. Це було давно. Все пройшло і повернути не вдасться.

— Я не можу нічим допомогти, мені треба працювати, - промовляю здавлено. - Навіщо тобі згадувати те, що було дуже давно? Нічого все одно не повернеш.

Він різко розплющує очі, дивиться здивовано.

— Бо це моє життя, - відповідає спокійно. - Рік — це досить великий період. Могло відбутись багато подій, які я не пам'ятаю. В той час народилась моя племінниця, і я хочу згадати її перші дні життя. Для мене це важливо. І от, ми з тобою зустрічались, виявляється, - він кривить губи у подобі усмішки, і зацікавлено мене розглядає, наче оцінює. - В це я можу повірити. Ти в моєму смаку.

— Для тебе Софія дуже важлива, - ніяковію і відвертаюсь. Знову намагаюсь дивитись на квіти професійним поглядом. - Я помітила як ти про неї піклуєшся.

— Вона сенс мого життя, - відповідає емоційно. - Нікого так не любив, як її. До народження Софії я взагалі вважав, що не здатен на почуття. Думав, що повністю вдався у маму. Вона теж така не емоційна. Холодна та прагматична.

Згадка про Людмилу викликає сильне роздратування. Це все через неї. Якби не вона, ми б жили зараз з Адамом щасливою сім'єю. Але ні, їй хотілось керувати життям сина. Її не влаштовував його вибір і вона всіма способами намагалась мене спекатись.

Думаю, вона щиро раділа аварії та амнезії Адама. Він забув мене, як і вона хотіла.