Розділ 6_2

— На кого думаєш, схожий? - тихо запитує сестра. У неї стомлений вигляд, їй би відпочити, а я тут ще зі своїми запитаннями.

— На тебе, - кажу перше, що приходить в голову. Зараз ще не розібрати, але з часом проявляться відповідні риси. Старша Софійка копія мами. - Я хочу, щоб ти мені дещо розповіла. Про Діану.

— Що ти хочеш почути? - рука її завмирає на бортику ліжечка, схвильований погляд бігає по моєму обличчю.

— Хто вона? Ти знаєш її, правда? Ти з нею знайома. Вона каже, що ми з нею зустрічались, але я її взагалі не пам'ятаю.

— Адаме, я мало що знаю. Я її бачила лише раз. Ти приводив її до нашого дому на день народження батька.

— То мама теж знає про неї, - зціплюю руки в кулаки. Відчуваю, що від мене приховують дуже багато.

— Знаю лише, що мама була проти ваших стосунків. Через це ви з нею часто сперечались. Але чим все закінчилось, - вона ніяково знизує плечима. - Я тоді була зайнята маленькою Сонею, та ще й з Платоном були проблеми. У мене не було часу цікавитись твоєю історією. І бачились ми рідко. Пам'ятаєш, ми з Платоном жили з його батьками на іншому боці міста?

Я примружуюсь і напружую пам'ять. Щось таке спливає окремими кадрами, але дуже тьмяно. Чітко пам’ятаю, коли Анна повідомила новину про вагітність. Я готувався стати хрещеним малюку. Я дуже радів, що у мене буде племінниця. Ще можу згадати Анну з невеликим животиком. На якесь святкування ми всі разом збирались, от не пам'ятаю на яке. А потім все наче в тумані. Таке відчуття, що я заснув, а прокинувся у лікарні, загіпсований, з побитою головою і весь у синцях.

Чому саме на цей період стерта пам'ять, я не знаю. Може то була не найкраща частина мого життя. Може тоді траплялось щось неприємне, що я б хотів забути.

— То ти не в курсі чи був я ще в стосунках з Діаною на час аварії? - запитую задумано. Мій погляд ковзає на ліжечко, яке ледь помітно похитується. Ми розмовляємо пошепки, щоб не зруйнувати крихкий сон малюка.

— Ні, - мотає головою сестра. В її очах читається співчуття. Вона часто так на мене дивиться після того що сталось. І інколи мене це злить, бо я не хочу, щоб мене жаліли. - Якщо чесно, я думала, що ви розійшлись. Вона ні разу не з'являлась після аварії, не цікавилась тобою. Ніхто про неї не говорив, от я й подумала...

— Зрозуміло, - важко зітхаю. - Скоріш за все ми вже не були разом. Але чомусь вона на мене ображена досі. Каже, що я її кинув. Може так і було.

— Не знаю, Адаме, - протягує повільно Анна і бере мене за руку, стискає тонкими пальчиками мою долоню. Її шкіра тепла і суха, а моя холодна. - Ти мав такий щасливий вигляд, коли був з Діаною. Ніколи тебе таким не бачила. Здається, ти справді був закоханий.

— Я і кохання? - сміюсь якось не весело. - Ти ж знаєш, я прагматичний, як наша мама.

— Ти не такий, не переконуй себе в цьому, - стискає мої пальці сильніше. - Я бачу, як ти носишся з моєю Софією. Ти маєш почуття і ти хочеш любові. Мама хоче, щоб ти був як той робот, щоб виконував функції керівника компанії. Але не забувай, ти також людина. І ти заслуговуєш бути щасливим.

— Я задоволений тим що маю, - не знаю, кого я намагаюсь переконати — її чи себе. - От якби ще голова не боліла. Як тільки намагаюсь щось згадати, вона наче блокує все.

— То може тобі час повернути пам'ять? - запитує мене наполегливо. - Ти вже дещо дізнався. Зустрів дівчину, з якою мав стосунки. Поспілкуйся з нею, відвідай місця, де ви з нею зустрічались. І може пам'ять повернеться до тебе, а разом з тим зникнуть болі.

— Лікар казав, що треба проводити більше часу з рідними мені людьми, - згадую останні консультації. - І я завжди думав, що він про мою сім'ю. Але я так і нічого не згадав.

— Ось бачиш, - усміхається Анна. - Думаю, ти не дарма зустрів Діану. Вона може тобі допомогти пригадати.

— Можливо, - киваю. В голові вже прораховую наступні кроки. - Але біля неї крутиться цей Денис.

— Боїшся конкуренції? - дражниться з мене.

— Ще чого, - кажу голосніше, ніж потрібно. - Я завжди домагаюсь чого хочу.

Маля в ліжечку хникає і починає плакати. Сестра дарує мені роздратований погляд і починає гойдати ліжечко, щоб малий заспокоївся. Я губами промовляю вибачення і підводжусь. Цілую Анну у щоку, прощаюсь і виходжу з кімнати. У коридорі якраз зустрічаю Бориса.

— Вже йдеш? - цікавиться.

— Так, завтра насичений день, - потискаю йому руку на прощання.

Завтра я збираюсь прокинутись дуже рано, та о сьомій годині чекатиму Діану біля квіткової крамниці. Вчора я розпитав її напарницю, як вони працюють, і знаю, що завтра Діана виходить першою.