Розділ 6_1 Хочу знати все

Адам.

— Ти прикидаєшся. Не буду я тобі ні в чому допомагати, - говорить вона болісно.

В її очах звинувачення, але я не можу зрозуміти в чому моя провина.

— Я кажу чисту правду, - стискаю її руку ще сильніше, підсовуюсь ще ближче. Чомусь хочеться до неї торкатись, тільки от не знаю чому. - Я нічого не пам'ятаю. Не пам'ятаю тебе, наше знайомство. Той період для мене залишився сірою зоною, недосяжною для мого мозку.

— Хочеш сказати, що я для тебе незнайомка, - підозріло вдивляється в моє обличчя. - І ти забув усе, що між нами було.

— А між нами щось було? - запитую з придихом. - Ми зустрічались?

— Так, Адаме, ми зустрічались, - промовляє тремтячим голосом. - І ми збирались одружитись. Ти пообіцяв мені золоті гори. Зізнавався у коханні, а потім зник.

Вона замовкає і відводить погляд. Глибоко вдихає, наче намагається заспокоїтись. Відчуваю, як шалено б'ється її серце, як тремтить її тіло. Виникає бажання обійняти, заритись обличчям у її волосся, згадати як вона пахне. Та не роблю цього. Вона для мене чужа.

— Я ніколи не закохувався, - кажу із сумнівом. - І щоб хотів одружитись? Якось не про мене.

Я ніколи не подумав би одружитись з малознайомою дівчиною. Я завжди відповідально ставився до таких речей, як шлюб. І добре зважував би за та проти, перш ніж прийняти рішення.

— Та ти що? Не про тебе кажеш? - злиться, знову хоче відштовхнути мене. - Тоді якого біса ти ходиш за мною? Дай мені спокій, як зробив це шість років тому. Не вірю жодному твоєму слову. Якби навіть ти не пам'ятав мене, то твоя сестра впізнала мене відразу. Невже вона тобі не сказала про мене? Я ще повірю, якщо твоя мати приховала моє існування, їй це на руку. А от Анні немає сенсу замовчувати.

— Мама моя тебе теж знає? - запитую здивовано.

В голові щось клацає, наче спогад хоче вирватись на зовні крізь густий туман. Та наступної миті я відчуваю лише різкий біль. Хапаюсь за скроні обома руками та примружуюсь. Втискаю пальці у шкіру, масажую круговими рухами. Біль не поспішає вщухати та це най неприємніша частина моєї клятої амнезії.

— Боже, Адаме, у тебе погана акторська гра, - лунає її розчарований голос. Вона вже не біля мене, вона скористалась нагодою і втекла з моїх рук. - Я більше не хочу витрачати на тебе свій час. Мені треба додому. До дитини.

“Дитина” вона промовляє з такою образою, ніби я маю щось зрозуміти. Але я нічого не розумію.

— То ти все ж таки вийшла заміж? - розвертаюсь, і бачу, що вона вже в дверях.

Завмирає і повертає до мене голову. В погляді її лють та зневага.

— Так, - сухо відповідає і йде.

Крізь дверне скло спостерігаю, як на кухню заходить Денис. Він щось тихо каже Діані, вона відповідає, киває. Вони залишають кухню, а я розвертаюсь до вікна.

Головний біль майже пройшов і я роблю декілька глибоких вдихів, щоб остаточно прийти до тями.

Через хвилин п'ять спостерігаю, як Діана з Денисом виходять з під'їзду і сідають в машину. А потім їдуть, зникаючи за рогом будинку.

Цікаво, що між ними? Він так крутиться навколо неї, явно вона йому подобається. Але у Діани є дитина і вона заміжня. Чи може вона вже розлучилась і тепер має повне право на нові стосунки. Але чому саме Денис, цей гінеколог? Щось я не бачу їх разом. Не підходять вони одне одному.

Відвертаюсь і зачиняю вікно.

От не розумію. Чому вона злиться на мене? Я втратив пам'ять, я не можу її пам'ятати. А от чому вона сама навіть не подзвонила і ні разу не прийшла в лікарню. Оце вже питання. Чому вона покинула мене, коли я був найбільш вразливий? І чому ніхто з моїх рідних не згадував про неї?

Повертаюсь до столу і сідаю на своє місце. Погляд ковзає на пусті стільці, де нещодавно сиділи Діана та Денис. Анни теж нема, напевно пішла до малого.

— Чому засумував, Адаме? - звертається до мене Борис.

Він вже трохи п'яненький, очі його блищать.

— Та так, думки дурні лізуть в голову, - відмахуюсь від нього.

— А куди це ти ходив? Теж дихав свіжим повітрям? - цікавиться Ліза.

Я повертаю голову і зустрічаюсь з її уважним поглядом. Вона досить спостережлива і могла помітити, як я постійно дивився на Діану. Не відповідаю, лише усміхаюсь їй і беру тарілку з салатом.

Можливо всі помітили мою зацікавленість Діаною. Та інакше не міг, погляд сам тягнувся в її бік. Зупинявся на її обличчі, виловлював кожен її рух. Мені хотілось на неї дивитись постійно. І тепер я розумію чому. Ми були знайомі. І скоріш за все зустрічались. Але щось пішло не так.

Ми ще трохи сидимо, а потім Павло раптом захотів додому, і Ліза змушена їхати з ним. Вони викликають таксі, Анна дає їм в дорогу трохи гостинців, і ми прощаємось.

— Я залишусь, допоможу прибрати зі столу, - кажу, коли мене запитують, чи я вже теж збираюсь.

Анна не проти. І ми утрьох швидко все прибираємо. Мити посуд зголошується Борис. А я беру на руки Софію, яка заснула на дивані, і заношу її у дитячу. Вкриваю пледом, цілую у чоло, і виходжу.

Заглядаю у спальню, де Анна вже лягла у ліжко. Поруч стоїть дитяче ліжечко і вона тихенько його похитує. Я підходжу, схиляюсь над маленьким племінником, який скривився, напевно йому сниться щось неприємне. Та усміхаюсь.

— Красень, - шепочу і присідаю на край ліжка.

Йти не хочу, бо розмова з Діаною ніяк не виходить з голови. Я хочу знати більше. Бажано все.