Розділ 5_3

— Але я хочу знати, - він ловить мене за лікоть і смикає на себе, змушує розвернутись і глянути на нього. Схиляється ближче. - Якби я був в курсі, я б не приводив тебе сюди.

— А для чого ти запросив мене? - дратуюсь і висмикую руку з його пальців. - Ти казав, що не хочеш бути сам серед щасливих пар. А виявляється тут всі без пари, не рахуючи господарів квартири. Ти навмисно мене привів? Щоб показати Лізі, що в тебе хтось є? Невже ти думаєш, що я нічого не зрозуміла? Між вами так іскрить повітря з недомовленості.

Він підтискає губи і відвертає голову. Вдає, наче розглядає будинок навпроти.

— Я запросив тебе тому що справді хотів з тобою зблизитись. А з Лізою в мене нічого нема.

— Але було, - підштовхую його до правди.

— Невеличка інтрижка. Нічого серйозного, - знову дивиться на мене, очі блищать від емоцій, а може від алкоголю. - Вона не моя людина. Як тільки тебе зустрів, лише про тебе думаю.

— Я теж не твоя людина. Пробач.

— Діано, не роби поспішних висновків, - благає. Кладе руки мені на талію, але я відштовхую його, відступаю. - Дай мені шанс.

Мотаю головою. Не хочу давати йому надію, не після того, як дізналась, що він добре знає Адама і його сестру. Краще мені триматись якнайдалі від них усіх.

— Я мушу їхати додому. Я обіцяла Віці, що проведу з нею залишок дня.

— Я завезу тебе, - каже тихо після короткої паузи. - Піду сказу Анні, що ми їдемо.

— Пробач, - вичавлюю у відповідь.

Він стомлено киває і виходить, залишивши мене саму на балконі.

Знову розвертаюсь до вікна і декілька разів глибоко вдихаю. Сьогодні шалений день і я хочу, щоб він скоріше закінчився.

— Тут гарний район. Хороше місце для життя з дітьми, - лунає позаду чоловічий голос.

Я завмираю.

 Чому він мене переслідує? Чому не дасть спокою? Може йому подобається наді мною знущатись?

Стою не рухаюсь. Навіть не дихаю. Марно сподіваюсь, що він піде, якщо не буду реагувати на його присутність. А я кожною кліточкою тіла відчуваю, що він поруч. І коли чутно тихе шарудіння, всередині все стискається, бо розумію, що він не тільки не пішов, але й підійшов ближче.

— Я приходив у квітковий вчора зранку, але тебе не було, - його тихий голос звучить поруч, і я відчуваю, як тілом біжать мурашки. - І ось ти тут. У квартирі моєї сестри. З Денисом.

— Чого ти хочеш? - виходить різко, гортанно.

Важко ковтаю і міцно стискаю пальцями раму вікна. Тримаюсь за неї, як за рятівне коло, наче звичайний пластик може вберегти мене від спілкування з Адамом.

— Нам треба поговорити.

— Немає про що? - мотаю головою. - Відійди від мене.

— Навіть не збираюсь, - зухвала відповідь. - Чомусь, коли я знаходжусь біля тебе так близько, щось всередині смикає. Я щось відчуваю, тільки не можу зрозуміти що. Скажи мені, Діано, ми раніше були знайомі?

Його запитання вибиває весь дух з моїх легень. Нахаба. Негідник. Продовжує вдавати, наче мене не знає. Ніколи б не подумала, що він настільки слизький тип.

Я різко розвертаюсь і відразу шкодую, що це зробила. Він настільки близько, що займає весь простір навколо мене. Зустрічаюсь з його поглядом і ледь не тону у карих очах.

— Невже ти думаєш, що якщо пройшло шість років, - беру себе в руки, кажу холодно. - То можна все забути і вдавати наче нічого не відбулось? Адаме, ти наймерзенніше створіння, яке я тільки зустрічала. Навіть твоя сестра, яку я майже не знаю, розуміє абсурдність цієї ситуації, і почувається ніяково.

Його обличчя витягується, а очі округлюються, мов два скельця. Браво. Знову вдає нетямущого. Поводиться так, наче в нього амнезія.

— Шість років, кажеш? - він раптом хапає мене за передпліччя так сильно, що я відчуваю, як його пальці втискаються в тіло. - Саме в цей період ми з тобою були знайомі? Ти маєш мені все розказати. Негайно.

— Що? Взагалі здурів? - шиплю від обурення і намагаюсь вирватись з його захвату. Але він не відпускає. Навпаки штовхає мене до вікна і я врізаюсь спиною у гостру раму. Підсовується впритул, нависає, вгризаючись гарячим поглядом. - Відпусти. Нічого я тобі казати не збираюсь. В тебе що взагалі мізки відшибло?

Він смикається, наче від удару, а в його очах з'являється якась важкість.

— Ти правильно зауважила, - шепоче тихо, наче боїться, що його хтось почує. - Мізки відшибло конкретно. Я нічого не пам'ятаю, що було шість років тому. І ти допоможеш мені все згадати.