Розділ 4_2

Ми обмінюємось з нею зацікавленими поглядами, поки Денис роззувається. Почуваюсь не у своїй тарілці. Виникає бажання втекти, але пізно.

— Ви дуже вчасно, вони скоро приїдуть з пологового, - вся увага Лізи знову переходить на Дениса. Вона розглядає букет з вогником в очах. - Проходьте, в нас вже все приготовлено.

У коридор вибігає маленька дівчинка, віком десь така як моя Віка, можливо трішечки старша. Одягнена у красиву червону сукню, довге темне волосся зв'язане червоною стрічкою. Вона підбігає до нас з усмішкою на обличчі.

— Добрий день, дядько Денисе. - лунає її веселий голос. - Ви вже бачили мого братика?

— Я допомагав йому з'явитись на світ, - схиляється до дівчинки Денис.

— І всі ці подарунки йому? - вона зацікавлено розглядає коробки. - Сьогодні все для нього.

— Для тебе я теж дещо купив, - він віддає коробку, що тримав у руці. - Я знаю, ти їх любиш.

— Поні? - темні акуратні брівки злітають вверх. - Рожевий?

— Так.

Вона хапає коробку, розриває папір і я бачу, там таку ж саму іграшку, як і в моєї Віки. У дівчат схожі смаки.

— Моя дочка теж любить цих поні, - коментую під радісне охання дівчинки.

Мала завмирає і підносить на мене погляд.

— А ви дівчина дядька Дениса? - підозріло мружиться.

— Діана моя подруга, - відповідає замість мене Денис. - Я попросив, щоб вона прийшла зі мною.

— А чому дочку не взяли? - не відводить від мене дитячих очей. - Ми б з нею грались.

Переглядаюсь з Денисом і знизую плечима. Я ж не знала, що тут будуть діти її віку.

— Давайте подарунки, я занесу у спальню, - вмішується нетерпляча Ліза. Вона забирає в мене підгузники та коробку, у Дениса букет. - Проходьте у вітальню, облаштовуйтесь. Скоро будемо зустрічати матусю з малюком.

Ліза йде перша, ми за нею. Двері у вітальню відчинені і ми заходимо. Кімната святково наряджена, повсюди багато квітів, у кутку сердечко з повітряних кульок, в центрі якого надпис “Ми вас любимо”. Посеред кімнати стоїть широкий вже накритий стіл, кришталевий посуд для гостей, посередині закуски та салати, м’ясні блюда та нарізки, пляшки з алкоголем та водою. Працює плазмовий телевізор, йде якась передача новин, а у м’якому кріслі сидить чоловік років шістдесяти, якого я не відразу помітила.

— Це мій батько, Павло, - чую позаду слова Лізи. - Тату, гості приїхали, - підвищує голос і лише тоді чоловік повертає до нас голову. - Він трохи недочуває.

— Добрий день, - відаюсь несміло, а чоловік у відповідь байдуже киває і знову впарює погляд в екран.

— Давай я тобі допоможу занести подарунки, - раптом пропонує Денис Лізі і я розумію, що зараз залишусь сама з цим старим чоловіком. Оглядаюсь і Денис трохи винувато дивиться на мене. - Я скоро повернусь, - каже мені тихо.

Не маю права вказувати, що робити, тому лише киваю. Проходжусь кімнатою і присідаю на стілець біля столу. І що я тут роблю? Навіщо погодилась?

— Хочете глянути на мою колекцію поні? - раптом в дверях з'являється дівчинка.

Я навіть не знаю, як її звати, мені її не представили.

— З радістю подивлюсь, - усміхаюсь і підводжусь. Йду за нею, лиш би не сидіти самій у вітальні.

Вона веде мене до сусідньої кімнати. Перш ніж зайти, кидаю погляд в кінець коридору, де привідчинені двері. Це напевно спальня господарів, бо звідти я чую тихі голоси, але слів не розібрати. Цікаво, про що це Денис з Лізою розмовляють? Хоча мене це не повинно хвилювати.

Дитяча кімната виглядає, як маленьке королівство. Тут і іграшковий будиночок, і полиці заповнені різноманітними ляльками, невеликий батут і навіть здоровенний поні-гойдалка.

Дівчинка минає все і біжить до шафи, де знаходиться її колекція поні.

— У тебе багато іграшок, - йду за нею, розглядаю все навколо. - Навіть більше, ніж у моєї Віки. І поні такі красиві.

— Мені їх дядько постійно купує, - вона кладе щойно подаровану іграшку між інших і повертається до мене.

— Як тебе звати? - цікавлюсь.

— Софія.

— Гарне ім'я. І ти дуже гарна дівчинка.

— Дякую, - усміхається.

— Ти вже навчаєшся в школі?

— Ще ні, але скоро піду. Я вже вмію читати і писати, - в її голосі відчувається гордість.

Раптом чую за дверима шум і вони відчиняються.

— Приїхали, - заглядає до кімнати Ліза. - Софіє, ходімо зустрічати маму.

— Мама нарешті вдома! - викрикує радісно Софія, і оминувши мене вибігає з кімнати.

Я теж виходжу і натикаюсь на Дениса.

— Пробач, що залишив, - каже схвильовано.

— Все нормально, не вибачайся, - намагаюсь говорити байдуже.

Але ситуація з Лізою здається дивною. Вони наче мають якісь питання між собою, а я почуваюсь зайвою.

Уникаю його погляду, прямую до дверей, де всі вже зібрались. Денис йде поруч, наче випадково торкнувшись моєї руки.

І саме в цю мить двері відчиняються та у квартиру заходять троє. Першою заходить жінка з немовлям на руках, її приобіймає чоловік. Останній заходить він, тримаючи блакитний плед у руках. Адам.