Розділ 4_1 Несподівана зустріч

До неділі я вже сотні разів пошкодувала, що погодилась на пропозицію Дениса. Чомусь нервуюся так, наче ця вечірка зіграє дуже важливу роль у моєму житті.

Зранку перериваю шафу з одягом у пошуках чогось пристойного. Обновки давно купувала, бо на святкування потрапляю рідко. Дім-робота, робота-дім — основний мій маршрут.

— Я теж хочу з тобою, - проситься Віка.

Вона сидить на своєму ліжечку і уважно спостерігає, як я намагаюсь влізтись у сукню, яку купувала ще до її появи. Втягую живіт і нарешті застібаю блискавку на спині. Сукня майже ідеально сидить. На щастя повнішати мені немає коли і немає за що.

— Доню, я б тебе взяла, але я йду в гості до чужих людей, - повертаюсь до неї, зустрічаюсь з сумним поглядом. - Я сама там зайва, нікого не знаю.

— Тоді навіщо йдеш? - підносить брівки.

— Друг попросив. Навіщо погодилась, сама не знаю, але тепер відмовлятись якось некрасиво, - вона важко зітхає і опускає голову. Я підходжу до неї і присідаю перед нею, відчуваючи, як тканина розтягується до межі на моєму тілі. - А знаєш що, я прийду додому і ми разом з тобою поїдемо у дитячий центр. Порозважаєшся, пограєшся з дітьми і я куплю тобі все, що ти захочеш.

— І поні купиш? - оживає, в очах її загоряється азарт.

— В тебе вже є.

— Рожевого нема, - оглядається на шафку, на полиці якої в ряд вистроєні різноманітні іграшки поні.

— Куплю, - погоджуюсь, хоч розумію, що це вдарить по нашому цього місячному бюджеті.

До зарплати ще більше тижня, а в гаманці в мене грошей, як кіт наплакав.

Грає телефон і я поспішаю відповісти.

— Так, Денисе, - чомусь миттю повертається хвилювання. - Я вже готова.

— Яка твоя квартира? Я зайду за тобою, - лунає впевнений чоловічий голос.

Він знає який мій дім і під'їзд, бо колись, ще на початку нашого знайомства, він підвозив мене додому. Ще тоді Денис хотів розпочати зі мною стосунки, але я ввічливо відмовила.

— Не треба, я зараз спущусь, - швидко кажу.

— Ні, я зайду. Я привіз Віці подарунок і хочу його їй подарувати, - наполягає Денис.

— Не треба було...

— Діано, який номер квартири?

— Тридцять четвертий, - приречено зітхаю.

— Я зараз піднімусь.

І зв'язок обривається.

— Це твій друг? - цікавиться дочка.

Вона вже стоїть поруч, дивиться на мене, задерши голову.

— Так, це Денис. Пам'ятаєш, ти знайомилась з ним в мене на роботі?

Інколи мені доводилось брати Віку з собою у квітковий і вона крутилась поруч цілий день. А коли заходив Денис, мені прийшлось їх познайомити. І він навіть знайшов з малою спільну мову.

— Він мені подобається, - усміхається. - Він мені цукерки купував, мої улюблені.

— Він зараз завітає до нас. Ходімо зустрічати його, - беру її за руку і виходжу в коридор.

Добре, що хоч Соні вдома нема, вона пішла теревенити з сусідкою поверхом вище. Бо ця жінка завжди намагається звести мене з чоловіками, каже, що я не повинна бути сама.

Якраз ми доходимо до дверей, як у дзвінок дзвонять. Відчиняю двері, впускаю гостя в квартиру.

— Привіт, дівчата, це вам, - Денис заходить у коридор, заповнюючи простір приємними чоловічими парфумами. Протягує мені букет тюльпанів, а Віці вручає коробку, запаковану у подарунковий папір. - Вікусь, як у тебе справи?

— Добре, - усміхається мала, охоче притискає подарунок до грудей.

— Навіщо це все? - ніяковію, але не втримуюсь, тулю носа у ніжні бутони. Аромат неперевершений.

— Хотів зробити приємне. Ти ж любиш тюльпани. А Віка матиме ще одне поні для колекції.

— Там поні? - пищить від радості дочка. Швидко починає розривати папір. - Рожевий. Я якраз такий хотіла. Дякую, Денисе. Дякую.

— Будь ласка, - чоловік задоволений реакцією Віки, яка скаче від радості.

Вирішую не псувати момент, тому більше не коментую подарунки. Хоч мені здається, це все одно зайве. Ми з ним не зустрічаємось, він не повинен нічого купувати.

— Дякую за квіти і за поні. Це дуже мило з твого боку, - промовляю стримано, зустрічаючись із захопливим поглядом Дениса. Він розглядає мене, не приховуючи, що йому дуже подобається мій вигляд. - Зачекаєш хвилинку, я подзвоню Соні, скажу, що вже їду. Може вип'єш чаю?

— Ні, дякую, я зачекаю тебе біля машини, - відповідає ввічливо. - До зустрічі, Вікуся.

Він махає рукою малій на прощання і йде. А я видихаю з полегшенням. Запросити на чай мусила, було б некрасиво його вигнати відразу, як він приніс подарунки. Але зараз прийде Соня, а я дуже не хочу, щоб вона його бачила. Вона не відчепиться, поки не розпитає, хто він і що між нами.

Соня повертається через декілька хвилин після мого дзвінка. Попрощавшись з дочкою, яка повністю занурилась у гру з новим поні, і подякувавши Соні, що знову залишається з моєю дитиною, я виходжу з квартири.

Машина Дениса припаркована прямо біля під'їзду, і він чекає мене, спершись на чистий капот. Як тільки підходжу, він поспішає відчинити для мене передні дверцята.

— Пробач, що затримую тебе, - кажу похапцем і сідаю всередину. Помічаю на задньому сидінні букет троянд, пачка підгузників і дві коробки запаковані у подарунковий папір. Одна з них точно така сама, яку щойно отримала моя дочка.

— Я не поспішаю, - усміхається. Дарує мені теплий погляд, а потім зачиняє дверцята.

Їдемо ми недовго. Вже через пів години Денис зупиняється біля нової багатоповерхівки. Денис дістає подарунки з заднього сидіння. Я допомагаю йому нести підгузники і беру одну з коробок. Піднімаємось ліфтом на сьомий поверх і Денис тисне на дзвінок.

Двері нам відчиняє молода красива блондинка. Ця точно нещодавно не народжувала, напевно вона гостя.

— Привіт, - радісно усміхається Денису, а на мене кидає здивований погляд. - Заходьте.

Вона відступає і ми опиняємось в досить просторому коридорі. Відразу відмічую дорогий ремонт, друг Дениса не злидарює.

— Лізо, це Діана, моя... подруга, - говорить Денис. Перед словом «подруга» робить паузу, наче хотів сказати щось інше. - Ліза — молодша сестра Бориса.