Розділ 3_1 Радісна подія

Адам.

З пологового нас виганяють рівно о восьмій вечора.

— Мама з малям стомились, дайте їм відпочити, - каже медсестра, проводжаючи нас до дверей. - Завтра приїдете.

Беру малу за руку і виходимо з відділення. Коли опиняємось надворі, бачу, що вже стемніло. Кулюсь від прохолодного вітру і поправляю Софії комір курточки. Як тільки сонце сховалось температура повітря опустилась.

День сьогодні був шаленим. Стільки емоцій я вже давно не переживав. Хвилювання перемішувалось з радістю, і я навіть не помітив, як швидко все трапилось. Головне хлопчик народився здоровий, і тепер можна видихнути з полегшенням. Ще одне нове життя. Знову поповнення в нашій родині.

Підходимо до припаркованої на стоянці машини, і я саджу Софію на переднє сидіння. Хоч Анна завжди нарікає, щоб я цього не робив. Що є дитяче крісло і дитину треба саджати на заднє сидіння. Але Софія любить сидіти попереду і спостерігати за дорогою. Тому, поки її матуся не бачить, я порушую правила.

Застібнувши на малій пасок безпеки, обходжу капот і займаю місце водія. Заводжу двигун і вмикаю кондиціонер, бо в салоні стало досить прохолодно за декілька годин.

— І як тобі братик? Подобається? - цікавлюсь у малої.

— Він якийсь некрасивий, - кривить губки Софія і зводить на мене великі дитячі очі. - Червоний. Зморщений.

— Дуже скоро його личко побіліє і він буде симпатичним, - сміюсь від щирого серця. - Ти теж була такою, коли народилась.

— Справді? - злякано хапається за щоки. - Не може бути. Я була красивішою.

— Так, ти була прекрасна, - підтверджую, хоч я це туманно пам'ятаю. - Ну що, завезу тебе додому? Чи може поїдеш зі мною до бабусі?

— Вона мене не любить, - супиться Софійка і опускає голову, мне пальчиками поділ сукні.

— Неправда, вона тебе любить. Ти ж її внучка. Просто вона цього не показує, - намагаюсь її переконати. Хоч дії бабусі протирічать моїм словам і дитина вже зробила висновки.

— Тоді чому вона не прийшла на моє день народження? - в її голосі стільки суму, що в мене стискається серце. Хоч вона маленька, але все розуміє.

— Їй просто не вийшло. Але наступного разу вона обов'язково прийде, - кажу, хоч сам в це не вірю. Мама досить вперта і якщо вб'є щось в голову, то вже назавжди.

Я вмикаю тиху музику, щоб заглушити настирливі думки в голові і спрямовую машину на дорогу. Тисну на газ, у цю пору вулиці міста трішки вже вільні і є де розігнатись.

Проїжджаємо повз зачинений квітковий магазин, де я сьогодні купував квіти і всередині щось смикає, а голова миттю починає боліти.

— А мама тепер любитиме братика більше ніж мене? - тонкий голосок Софії порушує тиші привертаючи мою увагу.

— Чому ти так вирішила? - кидаю на неї схвильований погляд. - Не думай так. Мама любитиме вас однаково.

— Але вона весь час буде проводити з братиком, а я залишусь сама, - важко зітхає. - Так буває, коли молодші діти народжуються.

— Ти не будеш сама, - тягнусь до неї, торкаюсь пальцями її личка, змушую глянути на мене. - Я в тебе є. І я люблю тебе дуже сильно.

— І ти проводитимеш зі мною більше часу? Ми будемо гуляти частіше? - її очі загоряються.

— Якщо треба, будемо, - киваю і відвертаюсь до дороги. Ледь не проґавив поворот. - Софіє, ти моя найулюбленіша маленька принцеска і я ніколи тебе не покину.

Вона сміється, а я радий, що заспокоїв її. Розумію, зараз дитина збентежена. Зміни лякають і вселяють в голову різні думки. Та Анна дуже любить Софію, і її любов не зменшиться з появою другої дитини.

Коли ми в'їжджаємо у двір, я зупиняю машину біля потрібної багатоповерхівки. Проводжаю малу до квартири, і двері відкриває няня, яка вже чекала Софію. Передаю їй дівчинку, а сам спускаюсь вниз, сідаю в машину і їду до батьківського дому.

Будинок знаходиться за місто. Він настільки великий, що коли йдеш, по ньому відлуння гуляє. Не розумію, навіщо стільки квадратів лише для двох людей. Навіть для невеликої сім'ї це забагато. Завжди тут почувався некомфортно, наче в музеї. Люблю невеличкі будинки, затишні, з каміном, де можна погрітись з коханою людиною.

Маму знаходжу в її кімнаті. Вона сидить біля вікна в улюбленому кріслі з широкою спинкою, одягнена у м'який довгий халат, в руках книга, на носі окуляри для читання. Торшер освічує її тонку, струнку фігуру, а на худому обличчі грають невибагливі тіні.

— Де ти був так довго? - в голосі претензія, наче я зобов'язаний їй звітувати. Вона забуває, що я вже не маленький хлопчик, а тридцятилітній чоловік, який керує сімейною справою.

— Сьогодні Анна народила, - кажу в надії, що хоч краплинка емоцій промайне на її обличчі. - У тебе внук.