Розділ 2_2

Він підходить ближче і уважно роздивляється моє обличчя. В його світлих очах читається стурбованість, а я не хочу, щоб він за мене хвилювався. Денис хороший. Він часто заходить, запитує як у мене справи, іноді не втрачає надії і запрошує на побачення. Але я постійно відмовляю, спираючись на зайнятість, або на проблеми з дитиною. Насправді я просто боюсь починати хоч якісь стосунки. Раз обпалилась так сильно, що напевно вистачить на все життя.

— Привіт, - змушую себе теж усміхнутись. - Я просто задумалась.

— І про що думають красиві жінки? - грайливо запитує і спирається на прилавок з іншого боку.

— Про те, що вже хочеться закінчити роботу і йти додому, - ховаю від нього очі.

— Шкода, - зітхає. - А я надіявся витягнути тебе на прогулянку вечірнім містом.

— А хіба в тебе немає важливіших справ? - киваю на букет, котрий чекає його у вазі. - Квіти готові.

— Мені здається, чи ти трішки ревнуєш? - усміхається.

— Тобі здається, - відповідаю сухо.

Ігнорую його уважний погляд, беру букет, останній зроблений на сьогодні, обходжу прилавок і несу його до вітрини. Там ставлю у невеличку вазу. Завтра його обов'язково хтось купить.

Зачиняю скляні дверцята і відчуваю рух позаду. На плече лягає чоловіча рука і я напружуюсь. Затамовую подих, коли інша рука обережно торкається моєї талії

— Якби ж ти тільки мені дозволила, я дарував би тобі набагато більше квітів і дуже часто, - стомлений голос Дениса звучить прямо біля вуха. - Діано, дай мені шанс. Невже я тобі взагалі не подобаюсь?

— Діло не в цьому, - важко ковтаю клубок у горлі. - Ти хороший. І я тобі симпатизую. Але ти ж знаєш, у мене є дитина...

— Я ж тобі вже казав, - різко розвертає до себе і тулить до своїх грудей, і я відчуваю тепло його тіла та приємний аромат одеколону, - я готовий піклуватись про твою дочку, як про рідну. Але ти ж не даєш мені навіть спробувати.

— Не все так просто, - відхиляю голову, коли його обличчя опиняється занадто близько до мого.

— Все дуже просто, Діано, - каже емоційно. - Життя просте, але чомусь ти хочеш його ускладнювати. Я постійно про тебе думаю. Працювати нормально не можу, спати не можу. Хочу торкнутись твоїх губ, хоч раз.

— А як же квіти? - знаходжу рятівне коло. - Вони ж для когось.

— Так, - відповідає досить легко. Напевно помічає, як некомфортно мені в його обіймах, тому відпускає. - У мого колеги і найкращого друга сьогодні народився син. Квіти для його дружини, щоб привітати. А ще вони запропонували стати хрещеним батьком і я погодився.

— Вітаю, - усміхаюсь нервово.

Щоб зайняти себе хоч чимсь, підходжу до вази і виймаю троянди. Цей сорт дорогий, вони на товстих довгих ніжках, а бутони великі з широкими насичено червоними пелюстками. Денис не пошкодував грошей на подарунок і це характеризує його як щедру людину.

— Тримай, і йди вітати щасливу матусю, - віддаю букет Денису. - Бажаю малюку рости здоровим і щасливим.

— А може ти особисто це скажеш їй? - перехоплює мою руку, стискає пальці.

— Зараз? - запитую перелякано.

— Ні, тебе все одно не пустять у пологове. У неділю. Буде невеличке святкування в честь малюка. Мене запросили, а я хочу піти з тобою.

— Але я зовсім чужа їм.

— Скажемо, що ти моя дівчина, - дивує пропозицією. - Погоджуйся. Не хочу почуватись самотнім серед щасливих сімейних пар. Я ні до чого тебе не зобов'язую. Це просто невеличка вечірка.

В його очах стільки сподівання, що мені соромно відмовлятись. Але погодитись на пропозицію, це значить дати йому надію, що між нами може бути щось більше. А я не готова. Взагалі не знаю, чи буду колись готова.

Вже збираюсь сказати ні, повільно висмикую руку з його захвату, відступаю. Та в думки знову вривається недавня зустріч. Адам був такий щасливий, що лише від його вигляду крутило кістки. Він не страждає як я. Не мучиться провиною. Він живе у своє задоволення. Він завів сім'ю, кохається з дружиною і говорить кожної ночі як сильно він її любить.

Але колись він говорив це мені.

Раптом усвідомлюю, наскільки я дурна.

Поки страждаю за минулим, Адам насолоджується теперішнім. Я хороню себе заживо, а він навпаки процвітає і народжує нащадків.

— Добре, я піду з тобою в неділю, - нарешті наважуюсь хоч на якісь дії. - Але не кажи, що ми зустрічаємось, не хочу брехати. Просто скажемо, що ми дуже добрі друзі.

— Ти не пошкодуєш, - усміхається щасливо. - Я заїду за тобою в неділю. Потім домовимось на яку годину.

Він різко скорочує між нами відстань і цілує у щоку, що я навіть не встигаю відреагувати.

— Скажи, що треба купити малюку? - ніяковію, відсторонююсь.

— Нічого, я сам все придбаю, - говорить радісно. - Ти просто будь зі мною.

Не думаю, що все буде так просто. А може мені треба нарешті рухатись далі і спробувати забути це кляте минуле, що переслідує стільки років?