Розділ 2_1 Знову він

— Добрий вечір, дівчата. Мені потрібен найгарніший букет для найщасливішої матусі та її новонародженого малюка, - весело промовляє Адам. Його увага зміщується на Елу, котра стоїть посеред крамниці, і лише тепер я можу дихати. - Ось цей мені підійде.

— Пробачте, але цей заброньований і за ним скоро прийдуть, - поспішає розчарувати його моя напарниця. - А ви обирайте квіти, які вам подобаються і вам зроблять, як забажаєте.

Ела нервово усміхається і кладе букет назад у вазу. А Адам скорчивши задуманий вираз обличчя підходить до вітрини.

Я уважно спостерігаю за ним, навіть кліпнути не можу. Тіло відмовляється слухатись, мозок не може зрозуміти, чи цей чоловік реальний.

Шок від зустрічі швидко проходить і його витісняє злість.

Та як він сміє з'являтись тут через стільки років? Зайшов так легко, промовив ті ж слова, що й першого дня нашого знайомства. Він тоді теж прийшов за квітами для новоспеченої матусі. Його сестра народила первістка. Дівчинку. І він був дуже щасливий, що матиме племінницю.

Шість років тому я ввічливо йому усміхалась, зробила красивий букет з рожевих троянд, а він дивився на мене і казав, що я найпрекрасніша дівчина, яку він зустрічав. Мені лестила його увага, мені він теж сподобався, тому з радістю обмінялась з ним телефонами. Коли він йшов, то купив для мене одну високу червону троянду і пообіцяв, що наступного дня прийде. І прийшов.

Тоді я вважала його найчеснішим і найввічливішим молодим чоловіком.

Тоді я вірила, що він завжди стримує своє слово.

Та тепер я добре знаю, що він може брехати так само як і інші. А ще може зрадити, викинути з життя і забути.

І зараз він зайшов у нашу крамничку і поводиться так, наче ми не знайомі. Жоден мускул на його обличчі не смикнувся, коли наші погляди перетнулись. Жодна емоція не ковзнула в його очах.

— Ти відпустиш цього чоловіка, бо я вже піду, - болісні спогади перериває Ела.

Навіть не помітила, коли вона підійшла до мене з іншого боку прилавка.

Я мовчу, слова застрягають в горлі. Робити букет для колишнього? Котрий розбив моє серце і залишив саму, вагітну? І для кого ці квіти? Для його дружини? Ні, я не витерплю цього.

До болю стискаю руками стрічку, якою збиралась перев'язати квіти. До нас підходить Адам і мені знову немає чим дихати. В приміщені стає занадто задушливо, а перед очима все пливе.

— Ти допоможеш мені, Діано, обрати троянди? - спокійно запитує мене Адам. Помічаю, як він крадькома ковзає поглядом на мій бейджик. - Люблю спілкуватись з красивими дівчатами, - і дарує мені свою фірмову звабливу усмішку.

— Ти напевно з мене знущаєшся, - виривається писк з мого горла. Емоції рвуться назовні і я ледь стримуюсь, щоб не кинутись на нього. - Де ти був весь цей час?

— Ми раніше зустрічались? - його аристократичне обличчя видовжується, очі округлюються. Дуже вміло вдає здивування. Можливо я навіть би повірила. Але не може чоловік так просто забути жінку, якій зізнавався в коханні. З якою ділив ліжко і збирався з нею одружитись.

Тому вся ця ситуація мене настільки вирішує, що я не усвідомлюю, що роблю. Стрічку для троянд обмотую навколо пальців і тягну обома руками так сильно, що вона врізається у шкіру. Різкий тілесний біль змушує відволіктись від душевного, який набагато важче переносити.

— Який же ти..., - замовкаю і прикушую язика. Не хочу лаятись, бо погане ставлення до покупців Поліна не задобрює. А Ела зараз поруч і може пробовкатись.

Тому стримуючи сльози в очах, розвертаюсь і тікаю у підсобне приміщення.

— Діано, що з тобою? - вражена Ела намагається мене повернути, але я зачиняю двері перед її носом.

Нехай він піде. Я нічого не хочу, лише щоб він пішов. І ніколи не повертався.

Як так можна прикинутись, що ми не знайомі? Невже йому було настільки байдуже до наших стосунків? Всі його красиві слова виявились лише пшиком.

Спираюсь спиною на полотно дверей, бо ноги не тримають. Роблю декілька глибоких вдихів, намагаюсь вгамувати шалене серцебиття. Образа душить горло і хочеться ридати. Та я стримуюсь. Я маю бути сильною. Заради Віки. Заради моєї донечки.

Він знав, що я була вагітна і все одно зник. Можливо саме це стало причиною зміни його планів. Якщо так, то навіть накраще, що такий чоловік відсіявся з нашого життя. Віка заслуговує на справжнього люблячого батька, а не на боягуза.

— Пробачте за Діану, - чую приглушений голос напарниці. - У неї вдома проблеми з дитиною, тому напевно зірвалась. Я вас зараз обслужу.

— Розумію, - спокійно відповідає Адам. - Діти наше все.

Ох і лицемір ти, Адаме. Прикриваю вуха, щоб більше не чути ні слова. Заплющую очі і відчуваю, як щоками течуть гарячі сльози.

Ну добре, дозволяю собі хвилинку слабкості. Але лише трішки. Я ж все ж таки людина і не можу спокійно реагувати на цю зустріч. І якщо чесно, я не сподівалась колись його ще зустріти.

Не знаю, скільки проходить часу, коли в двері стукають, а ручка прокручується. Я відступаю і Ела заходить у підсобку.

— Що це було? - дивиться на мене з нерозумінням.

— Він пішов? - ігнорую її запитання. Кидаю погляд їй за спину, але нічого не бачу, окрім частини прилавка.

— Звісно пішов, - вона дратується. - Я обслужила його на вищому рівні, зробила красивий букет. Скажи спасибі, що я вмовила його не скаржитись на тебе Поліні. З такою поведінкою можна з роботи вилетіти.

Вмовила? Мені здалось, що Адам спокійно сприйняв моє хамське ставлення. Навіть байдуже. Але всієї їхньої розмови я не чула, тому не можу ловити Елу на брехні.

— Я не стрималась, - кажу стомлено.

— Ти його справді знаєш? Хто він? - проявляє допитливість.

Я не збираюсь їй нічого розповідати, не такі вже ми з нею подруги, тому мовчки обходжу її і повертаюсь до роботи. Мені ще треба доробити букет.

Завмираю біля прилавка, дивлюсь на розкидані троянди, а руки не слухаються. Мене досі трясе від несподіваної зустрічі.