Розділ 1 Самі, але не самотні

— Прокидайся, сонько, час збиратись у садочок, - присідаю на ліжечко і торкаюсь долонею кучерявої голівки.

Її обличчя сховане під ковдрою, але я знаю, що вона вже не спить. Вона навмисно накрилась, коли я зайшла. Прикидається.

— Мамо, здається я захворіла. Щось мене горло болить, - промовляє тихо, покашлюючи.

— Це так само як минулого разу? - нагадую з усмішкою. - А коли я повернулась з роботи, ти сиділа з тіткою Сонею на кухні і наминала морозиво.

— Лікарі кажуть, що морозиво можна їсти при болі у горлі. Але цього разу я навіть морозива не хочу. Мені справді погано.

Дочка розкривається і я бачу її бліде обличчя. Карі оченята блищать від жару, губки пересохлі. Прикладаю долоню до її чола, вона справді гаряча. Хмурюсь, відчуваючи занепокоєння. Ще цього бракувало. Лише минулого місяця ми тиждень пролежали у лікарні з запаленням легень. Вона ще не відійшла від минулої хвороби, і ось знову.

— Ох, Вікусь, що мені з тобою робити? - промовляю стомлено, погладжуючи щоку дочки. - Я не знаю, чи мене відпустять з роботи. Я так багато вихідних брала.

— Я залишусь з тіткою Сонею. Вона мені заварюватиме чай з малини, - рішуче говорить Віка.

— Ще тітку Соню треба запитати, чи немає в неї на сьогодні планів, - кажу лагідно і підводжусь. - Не забуваємо, у неї теж є особисте життя.

— Вона любить мене. Вона погодиться. - усміхається дочка.

І це правда. Тітка соня стала для нас рідною. Вже понад чотири роки ми винаймаємо у неї кімнату, і живемо з нею в злагоді. Вона дуже хороша жінка. У свої п'ятдесят п'ять залишилась без близьких родичів. Дітей немає, тому Віка для неї як рідна внучка. Вона виконує усі забаганки малої, не шкодує їй нічого. Іноді мені стає соромно, що ми занадто часто користуємось її добротою.

От зараз змушена йти просити тітку Соню посидіти з Вікою. Бо не можу я брати вихідні за свій рахунок, інакше не буде чим навіть заплатити за кімнату.

Тітку Соню знаходжу на кухні. Вона рання пташка, і завжди прокидається першою.

— Доброго ранку, Діанко, - усміхається жінка, показуючи свої два золоті зуби, які так модно було колись вставляти. - Вікуся ще не прокинулась? Я їй вже млинців напекла.

Вона ставить тарілку з млинцями на стіл і сідає. Чашка гарячої кави вже чекає її, її доза кофеїну, без якого вона не може прокинутись.

— Віка знову захворіла. Лежить з температурою. Я ще їй не міряла, але лобик гарячий. Напевно ангіна, - промовляю засмучено і підходжу до столу, сідаю. - І я знову до вас з проханням. Знаю, я вам вже набридла, але брати вихідний ще раз цього місяця не можу. Посидите з дочкою сьогодні. Я постараюсь раніше відпроситись.

— Ох, бідна Віка, - співчутливо зітхає жінка надпиваючи каву. Ставить чашку на стіл. - Вона дуже часто хворіє, слабкий у неї імунітет.

— В мене вдалась. Я теж хворобливою в дитинстві була, - напружено усміхаюсь. Чекаю відповіді.

— Іди, Діано, на роботу, - киває нарешті тітка Соня. - Я посиджу з малою. Я збиралась на базар, але це може почекати.

— Мені так незручно.

— Нічого страшного. Ми не чужі люди. Я твою Віку люблю як рідну і з радістю проведу з нею день, - вона підводиться і підходить до шафки, відкриває верхню тумбочку. - Треба буде їй запарити малинового чаю, - промовляє задумано.

— Віка казала, що ви її чаєм напоїте. - сміюсь, згадуючи доччині слова, і теж встаю. - Вона вас любить, як бабусю.

Вона завмирає з витягнутою рукою. Хоч вона стоїть до мене спиною, та здогадуюсь, що на її обличчі відображається сум. Але, коли вона повертається до мене, то вже усміхається.

— Іди, Діанко, працюй і будь спокійна за дочку, - говорить весело. - Але спочатку поснідай. Я і тобі чаю зроблю.

Нічого не залишається, як підкоритись. Швидко снідаю смачними млинцями, запиваю все чаєм, і перш ніж вийти з квартири, йду перевірити, як там моя красуня. Вона дрімає, тому не наважуюсь знову будити. Підходжу тихо, схиляюсь і обережно цілую у лобик.

Гаряча.

Потім подзвоню до тітки Соні і запитаю як Віка. А може вдасться відпроситись раніше, хоч на це надії мало.

Залишати дитину не хочеться, але вибору немає. Треба заробляти гроші. Нам немає кому допомогти. Ні бабусь, ні дідусів, чи тіток та дядьків у моєї Віки немає. Лише я у неї є. Та Соня.

На роботу йду пішки. Магазин квітів знаходиться через дві вулиці від нашого дому, тому я досить гарну суму економлю на проїзді. Ще й прогулянка свіжим повітрям корисна для здоров'я.

Промені сонця гріють обличчя, день буде теплий та по справжньому весняний.

Минаю булочну, де я постійно купую випічку для дочки. Повертаю за ріг і виходжу на центральну дорогу. Ще декілька десятків метрів і я біля нашого магазину. Яскрава вивіска “Квіти та букети” світиться навіть вдень. Так, власниця нашого магазину не має великої фантазії. Зате підприємницька жилка в неї відмінна. Поліна добре розрахувала, де відкрити магазин квітів. По-перше, це ледь чи не найжвавіша вулиця міста. Навпроти знаходиться популярний у місцевих ресторан, де кожного тижня грають весілля, а ще бувають інші святкування серед тижня. І гості, які не встигли купити квітів, частенько забігають за свіженьким букетиком.

А ще неподалік знаходиться пологове. Там народжують цілодобово. І щасливі татусі біжать за квітами для новоспечених матусь.

Я теж тут народжувала. Але до мене ніхто не прийшов. І квітів мені ніхто не приносив.

Гоню з голови останню думку і заходжу в магазин. В ніс відразу вдаряє насичений солодкий запах, а над головою дзеленчить дзвіночок.

Моя напарниця Ела вже на місці. Стоїть за прилавком, вдивляється у якісь папери. Вона ще молоденька, ледве двадцять виповнилось і це її перша робота. Нещодавно закінчила училище, де навчалась на кондитера. Але готувати вона ненавидить.

— Добрий ранок, - вітаюсь. Підходжу до неї розстібаючи куртку.

— Привіт, - підносить на мене очі. - У нас сьогодні поповнення. Привезли багато троянд і тюльпанів.