Пролог

— Я хочу прожити з тобою усі життя. Хочу, щоб ти народила мені дітей, щоб ми разом їх виховували і спостерігали, як вони ростуть, - він тягнеться рукою через стіл, на якому стоять дві недопиті чашки з кавою, і міцно стискає мої холодні пальці. - Давай втечемо. Кудись далеко-далеко. Туди, де нас ніхто не знайде. Де ми не будемо звітувати про особисте життя. І де нам не будуть вказувати, кого кохати.

— Це досить непросто, - відповідаю та оглядаю залу кафе. Навіть зараз мені здається, що за нами можуть спостерігати. - Твоя мати знайде нас усюди. У неї хороші зв’язки.

— Якщо треба, змінимо імена, - в коханих очах загоряється азарт. Ось на що він готовий заради нашого щастя і я це ціную. - Почнемо життя з чистого аркуша. Обнулимо своє минуле. Станемо рівними. Більше не буде між нами дурного соціального статусу.

— Звучить дуже заманливо, - нервово усміхаюсь. - Але мені страшно. Та й не хочу руйнувати твоє майбутнє. У тебе гарні перспективи. Ще трішки і ти будеш керувати сімейним бізнесом.

— Мені не потрібний їхній бізнес, - легка роздратованість з'являється в його голосі. - І гроші теж. Без тебе мене нічого не радує. Лише ти маєш для мене значення. Я кохаю тебе понад усе на світі.

Кожного разу його зізнання у коханні, наче вперше. Ніяк не можу повірити, що такий як він зміг покохати звичайну дівчину, як я.

— Погоджуйся на мою пропозицію. Це єдиний вихід бути разом і щасливими. Якщо ми залишимось і продовжимо воювати з моєю мамою, навіть якщо вона відступить і нарешті змириться з тим, що ми разом. Але вона ніколи не заспокоїться і буде чекати слушної нагоди, щоб нас розлучити. І повір, вона знайде спосіб. Вона досить цілеспрямована у своїх бажаннях.

Його слова вселяють у серце страх. Я знаю, що його мати не сприймає мене як наречену для її єдиного сина, але щоб руйнувати його життя. Невже вона на таке здатна? Краще повірити коханому. Йому видніше.

— І куди ми поїдемо?

— Я вже думав про це. Можна на південь. Купимо біля моря невеличкий будинок. Відкриємо крамничку з сувенірами. Або квітковий магазин. Ти ж знаєшся на квітах.

Знаюся. Відколи я працюю у квітковій крамниці, я багато чого навчилась і взнала. І думаю змогла б керувати цією справою.

— Ти так гарно говориш, - не втримуюсь від усмішки. - Мені вже хочеться прийняти твою пропозицію. Але чи готовий ти все втратити? Мені то немає чого втрачати, окрім роботи.

— Готовий, - каже впевнено, не відриваючи від мене очей. Міцніше стискає мої пальці. - Інакше не пропонував би.

У повітрі нависає тиша. Я мовчу, уважно вивчаю обличчя коханого. Воно в нього аристократичне, з високими вилицями, губи тонкі, а карі очі дуже проникливі та розумні. Не дарма він з досить багатої та впливової сім'ї. Не здивуюсь, якщо його предки були королівської крові.

— Тоді давай зробимо це, - нарешті наважуюсь на рішення. І він щасливо усміхається. - Коли ти хочеш тікати?

— Думаю, тижня вистачить, щоб все підготувати. Я зніму з карток гроші. Замовлю квитки на потяг. Машину спробую продати. Якщо не вийде, то залишу її другові. Ти теж збери лише необхідне. Звільнись з роботи і будь готова. Я приїду за тобою.

— Я чекатиму, - міцніше стискаю його руки. - Але перш ніж ми все кинемо і втечемо, я хочу, щоб ти дещо знав.

— Що саме? - напружується в очікувані чогось неприємного.

А я перш ніж зізнатись, роблю паузу. Серце прискорюється від хвилювання, не розумію чому. Адже він чітко сказав, що готовий створити зі мною сім'ю.

— Я вагітна, - випалюю на одному подиху. - Я дізналась десять днів тому. І все не наважувалась тобі сказати.

— Це ж чудово, - очі його блищать від щастя і я видихаю з полегшенням. - Чому мовчала так довго?

— Не знаю, - знизую плечима. - Може через твоїх рідних. Вони так проти наших стосунків. А що тоді будуть казати за дитину?

— Це вже неважливо, - говорить рішуче. - Вони навіть про неї не дізнаються. У нас буде окрема сім'я, не залежна ні від кого. Лише ти, я та наш малюк.

Він впевнений у своїх словах і це єдине, що для мене важливо.

Допивши каву, ми залишаємо кафе. Біля входу довго прощаємось, цілуємось, а потім розходимось у різні боки. Коханий сідає в машину, що припаркована перед закладом і завівши мотор, від'їжджає. А я проводжаю його поглядом, поки він не зникає за поворотом і лише тоді рушаю на зебру.

Сьогодні морозець і вітер дме в обличчя. Закутуюсь у шарф, усміхаюсь, не вірячи у своє щастя. Під ногами трохи слизько, тому переходжу дорогу дуже обережно. Ще не вистачало впасти і зламати собі щось перед втечею.

Вже майже добираюсь протилежного тротуару, як збоку лунає гучний сигнал. Здригаюсь і повертаю голову. Наче у сповільненій зйомці бачу, як величезна вантажівка летить прямо на мене. Все, що кидається в очі це колеса, які ковзають на слизькій дорозі і переляканий водій, що махає рукою і щось кричить, та з кабіни не виривається ні слова.

Я завмираю від шоку. Тіло сковує і не бажає рухатись. В голові з'являється думка, що на цьому моє життя обірветься.

Але потім хтось штовхає мене вперед і я вилітаю на тротуар. Ледь не падаю, та втримуюсь на ногах.

Оглядаюсь і бачу, як вантажівка пролітає по зебрі у тому місці де я стояла.

— Дурепа, чого стояла? Вбити себе хотіла? - лунає поруч чоловічий голос.

— Ні. Просто злякалась, - відповідаю запинаючись.

Дивлюсь на чоловіка середніх років. Він важко дихає, напевно біг до мене, щоб забрати з дороги.

— Наступного разу будь обережна, - каже вже спокійніше, помітивши переляк в моїх очах. - Зараз ожеледиця. На дорогах небезпечно.

— Буду, - киваю. - Дякую.

Але він вже не слухає, розвертається і йде.

Ще трішки стою, переводжу подих і приходжу до тями. Навіть не розумію, як так могло статись. І чому справді не відбігла? Але в ту мить ноги чомусь приросли до асфальту.

Вперше зі мною таке.

Десь далеко виє сирена швидкої допомоги і я повертаю голову на звук. Ця швидка могла б їхати до мене, якби не той чоловік. Подумки бажаю йому міцного здоров'я, та рушаю з місця.