33 Стас

Це божевілля. Абсолютне, неконтрольоване божевілля, за яке мене можуть позбавити ліцензії, посади, а можливо, і волі.

П’ята ранку. Лікарняні коридори ще сплять, лише десь далеко гуде холодильник у буфеті. Я стою біля ліжка Ані. Вона спить — важко, неспокійно, збита з пантелику тими ліками, які вчора влив у неї Ігор.

— Аню, — шепочу я, торкаючись її плеча. Вона здригається, намагається розплющити очі. — Ти мусиш встати. Чуєш? Ми їдемо.

— Стас? — вона кліпає, дивлячись на мене крізь пелену сну. — Куди... я не можу... Ігор казав...

— Ігоря тут немає, — мій голос жорсткий, але руки тремтять, коли я допомагаю їй сісти. — Ми їдемо до Лізи. Тобі не потрібна та клініка. Тобі потрібен дім.

— Це маячня, — вона кволо відштовхує мою руку, її рухи повільні, як у сповільненій зйомці. — Ти... ти знову вигадуєш щось... я не можу...

— Можеш, — я не даю їй можливості сперечатися. Натягую на неї кофту, яку знайшов у тумбочці. Вона слабка, слухняна, майже невагома в моїх руках.

Я відчуваю її аромат. Ваніль, лікарняний антисептик і та сама нотка чистоти, яку я пам’ятаю з нашого першого року разом. Від цього запаху в мене паморочиться в голові. Кожен дотик — це як удар струмом по моїх оголених нервах. Минуло шість років, а вона досі діє на мене як наркотик.

Я підхоплюю її на руки. Вона важить зовсім нічого. Вона намагається щось заперечити, її голова падає мені на плече, вона бурмоче щось нерозбірливе, але в неї немає сил опиратися. Моє серце калатає так, що, здається, чутно на весь поверх.

Я викрадач. Викрадач власної дружини, яку я сам колись викинув зі свого життя.

Я несу її до виходу з відділення, уникаючи камер, використовуючи чорний хід. Мій мозок працює на межі. Я після нічної зміни, я не спав, я виснажений, рука ниє, але я відчуваю неймовірний приплив адреналіну.

Коли я вкладаю її на заднє сидіння своєї машини, вона відкриває очі й дивиться на мене з якоюсь дивною, майже дитячою довірою.

— Ти знову все зіпсуєш, Стасе, — шепоче вона, і в цьому шепоті більше суму, ніж злості.

— Можливо, — кажу я, сідаючи за кермо. — Але я спробую.

Я рушаю з місця. Місто ще спить, сіре й холодне, але в салоні моєї машини стає нестерпно спекотно від її близькості. Я не знаю, чи пробачить вона мені це, коли ліки остаточно вивітряться з крові. Я не знаю, чи не приїде за мною поліція через годину.

Але поки ми їдемо додому, де на нас чекає Ліза, я вперше за шість років відчуваю, що ми — сім’я. Хай навіть ця сім’я тримається на моєму відчаї та краденому часі.

Тепер головне — не знепритомніти за кермом і не вбити нас обох на першому ж повороті. Додому. Тільки б додому.

Машина мчала крізь передранкові сутінки, але я ледь відчував дорогу. Світ, який роками здавався мені звичним, виявився декорацією, що розсипалася на очах.

Я відчував дивне, майже фізичне полегшення, яке хвилею розливалося по втомленому тілу. Шість років... Шість років я носив у грудях уламок криги. Гострий, холодний, нестерпний осколок підозри, який щоночі врізався в серце, не даючи мені ні дихати, ні жити нормально. Я вибудував навколо себе фортецю зі зневаги та відстороненості, щоб захиститися від болю, який — як виявилося — існував лише в моїй голові.

Тепер ця крижана брила розтанула. Зникло те отруйне «а якщо», яке роками отруювало кожен мій вдих. Це було не просто полегшення — це було болюче звільнення. Я дивився на Аню, що спала на сусідньому сидінні, і розумів: я був не просто бовдуром, я був катом власного щастя. Але зараз, коли холодна правда нарешті відступила, я відчув дивний приплив сил. Якщо цей крижаний уламок зміг розтанути, значить, і все інше — цей хаос, наші помилки, моє викрадення посеред ночі — можливо виправити.