21 Станіслав

Це божевілля. Абсолютне, неконтрольоване божевілля, за яке мене можуть позбавити ліцензії, посади, а можливо, і волі.

П’ята ранку. Лікарняні коридори ще сплять, лише десь далеко гуде холодильник у буфеті. Я стою біля ліжка Ані. Вона спить — важко, неспокійно, збита з пантелику тими ліками, які вчора влив у неї Ігор.

— Аню, — шепочу я, торкаючись її плеча. Вона здригається, намагається розплющити очі. — Ти мусиш встати. Чуєш? Ми їдемо.

— Стас? — вона кліпає, дивлячись на мене крізь пелену сну. — Куди... я не можу... Ігор казав...

— Ігоря тут немає, — мій голос жорсткий, але руки тремтять, коли я допомагаю їй сісти. — Ми їдемо до Лізи. Тобі не потрібна та клініка. Тобі потрібен дім.

— Це маячня, — вона кволо відштовхує мою руку, її рухи повільні, як у сповільненій зйомці. — Ти... ти знову вигадуєш щось... я не можу...

— Можеш, — я не даю їй можливості сперечатися. Натягую на неї кофту, яку знайшов у тумбочці. Вона слабка, слухняна, майже невагома в моїх руках.

Я відчуваю її аромат. Ваніль, лікарняний антисептик і та сама нотка чистоти, яку я пам’ятаю з нашого першого року разом. Від цього запаху в мене паморочиться в голові. Кожен дотик — це як удар струмом по моїх оголених нервах. Минуло шість років, а вона досі діє на мене як наркотик.

Я підхоплюю її на руки. Вона важить зовсім нічого. Вона намагається щось заперечити, її голова падає мені на плече, вона бурмоче щось нерозбірливе, але в неї немає сил опиратися. Моє серце калатає так, що, здається, чутно на весь поверх.

Я викрадач. Викрадач власної дружини, яку я сам колись викинув зі свого життя.

Я несу її до виходу з відділення, уникаючи камер, використовуючи чорний хід. Мій мозок працює на межі. Я після нічної зміни, я не спав, я виснажений, рука ниє, але я відчуваю неймовірний приплив адреналіну.

Коли я вкладаю її на заднє сидіння своєї машини, вона відкриває очі й дивиться на мене з якоюсь дивною, майже дитячою довірою.

— Ти знову все зіпсуєш, Стасе, — шепоче вона, і в цьому шепоті більше суму, ніж злості.

— Можливо, — кажу я, сідаючи за кермо. — Але я спробую.

Я рушаю з місця. Місто ще спить, сіре й холодне, але в салоні моєї машини стає нестерпно спекотно від її близькості. Я не знаю, чи пробачить вона мені це, коли ліки остаточно вивітряться з крові. Я не знаю, чи не приїде за мною поліція через годину.

Але поки ми їдемо додому, де на нас чекає Ліза, я вперше за шість років відчуваю, що ми — сім’я. Хай навіть ця сім’я тримається на моєму відчаї та краденому часі.

Тепер головне — не знепритомніти за кермом і не вбити нас обох на першому ж повороті. Додому. Тільки б додому.

Машина мчала крізь передранкові сутінки, але я ледь відчував дорогу. Світ, який роками здавався мені звичним, виявився декорацією, що розсипалася на очах.

Я відчував дивне, майже фізичне полегшення, яке хвилею розливалося по втомленому тілу. Шість років... Шість років я носив у грудях уламок криги. Гострий, холодний, нестерпний осколок підозри, який щоночі врізався в серце, не даючи мені ні дихати, ні жити нормально. Я вибудував навколо себе фортецю зі зневаги та відстороненості, щоб захиститися від болю, який — як виявилося — існував лише в моїй голові.

Тепер ця крижана брила розтанула. Зникло те отруйне «а якщо», яке роками отруювало кожен мій вдих. Це було не просто полегшення — це було болюче звільнення. Я дивився на Аню, що спала на сусідньому сидінні, і розумів: я був не просто бовдуром, я був катом власного щастя. Але зараз, коли холодна правда нарешті відступила, я відчув дивний приплив сил. Якщо цей крижаний уламок зміг розтанути, значить, і все інше — цей хаос, наші помилки, моє викрадення посеред ночі — можливо виправити.

Двері квартири відчиняються з легким скрипом, і в передпокій вривається ранкова свіжість. Я заношу Аню, намагаючись не спіткнутися — ноги налиті свинцем після дванадцяти годин на ногах і божевільної нічної зміни. Вона знову засинає, притиснувшись щокою до мого плеча, і її подих лоскоче шию.

У квартирі пахне тишею і дитячим сном. Марс, який терся біля моїх ніг, застигає, розширивши зіниці при вигляді нашої незвичайної процесії.

Я повільно, наче несу вибухівку, пробираюся до спальні. Ліза спить у моєму ліжку — маленька, беззахисна, розкинувши руки. Поруч, на купі подушок, на підлозі, влаштувалася Марина.

Вона відкриває очі в ту ж мить, коли я переступаю поріг. Її погляд ковзає від моїх втомлених очей до Ані, що безвольно висить у мене на руках, а потім на забинтовану долоню.

Марина підводиться одним різким рухом. Вона не кричить — вона вміє бути страшнішою за будь-який крик.

— Ти з глузду з’їхав, Станіславе? — її голос — шипіння, від якого в мене по спині біжать мурахи. — Ти що, вкрав пацієнтку з лікарні?

— Марино, тихіше, — я обережно вкладаю Аню на край ліжка, поруч із Лізою. Аня лише щось бурмоче уві сні, натягуючи ковдру на підборіддя.

— Тихіше? — Марина виштовхує мене в коридор і зачиняє двері спальні перед моїм носом. — Ти розумієш, що це стаття? Це викрадення! Стасе, ти завідувач відділення, у тебе блискуча кар'єра! Ти що, вирішив спалити її вщент заради... заради чого?

Я притуляюся спиною до стіни, сповзаючи додолу. У мене немає сил сперечатися. У мене навіть немає сил виправдовуватися.

— Вона не пацієнтка, Марино. Вона моя дружина, — кажу я, закриваючи обличчя здоровою рукою. — Ігор накачав її седативними, щоб вона не могла думати. Він збирався ізолювати її в приватній клініці, де вона була б його іграшкою. Ти справді хотіла, щоб я дозволив це зробити?

Марина завмирає. Вона дивиться на мене, і її гнів поступово змінюється тривогою. Вона бачить мої тремтячі руки, мою забинтовану долоню, мою повну виснаженість.

— Ти виглядаєш як труп, Стасе, — вже тихіше каже вона, схрещуючи руки на грудях. — Ти не спав, ти травмований, ти порушив закон... Ти взагалі думав, що будеш робити, коли вона прокинеться і зрозуміє, де вона?