32 Стас

Кроки Ігоря стихають. Ліфт клацає, поглинаючи його, і в коридорі знову стає мертвечо-тихо. Я стою, втиснувшись у тінь ніші, і відчуваю, як у грудях щось обірвалося. «Пластилін». Він назвав мою доньку пластиліном.

Моя рука під халатом ниє — пульсуючий ритм, наче нагадування про те, скільки я вже встиг напартачити. Але зараз немає часу на біль. Є тільки двері палати.

Я штовхаю їх — вони піддаються беззвучно.

У палаті напівтемрява. Аня лежить, відкинувши голову на подушку, її дихання рівне, але якесь… надто глибоке. Я підходжу ближче. Медсестра вже була тут. На тумбочці стоїть склянка з водою, а поруч — ампула. 20 міліграмів. Ігор не просто прийшов поговорити, він наказав її «вимкнути». Щоб вона не думала. Щоб вона не вирішувала. Щоб вона просто стала зручною.

— Аню? — я шепочу, схиляючись над нею.

Вона ледь розплющує очі. Зіниці розширені, погляд блукає по стелі, чіпляючись за щось невидиме. Вона намагається сфокусуватися на мені, але повіки важкі, наче свинцеві.

— Стас? — її голос — ледь чутний хрип. — Ліза… вона де? Вона знову… знову в халепі? Я… я не можу… не можу знайти…

Вона вчепилася в край простирадла, її пальці безпорадно стискають тканину. У цьому стані, під цим дурманом, вона не грає. Вона не будує стін. Вона просто мати, яка боїться за свою дитину.

— Ліза вдома. З Мариною. Все добре, Аню, — я сідаю на край ліжка. Накриваю її холодну долоню своєю. — Вона в безпеці. Обіцяю.

Вона вдивляється в моє обличчя, намагаючись впізнати. В її очах — кришталева щирість, яку неможливо підробити.

— Ти не віддаси її… так? — вона ледве тримає очі відкритими. — Не віддаси… цьому…

Серце пропускає удар. Я відчуваю, як всередині мене все стискається. Це мій шанс. Це той самий момент, коли правда стає або ліками, або отрутою. Я нахиляюся зовсім низько, майже торкаючись її скроні губами. Я маю запитати. Зараз. Бо завтра вона прокинеться, знову вдягне броню, і я ніколи, ніколи більше не дізнаюся, що було тоді.

— Аню, — мій голос тремтить, він здається мені чужим. — Скажи мені… тоді, шість років тому. Професор… ти була з ним? У вас… щось було?

Я завмираю. Час ніби зупиняється. Вона важко зітхає, її голова безсило перекочується на інший бік. Я чекаю гніву. Чекаю, що вона відштовхне мене.

Але вона лише тихо, ледь помітно посміхається. Це усмішка втоми, усмішка людини, яка чує щось настільки безглузде, що воно навіть не варте сліз.

— Стасе… — видихає вона, ледь ворушачи губами. — Ти… такий… бовдур…

І все.

Вона провалюється в глибокий сон. Рука, що тримала мою, розслабляється, пальці безвольно розтискаються.

«Бовдур».

Це слово б’є мене сильніше за будь-який удар. Це не відповідь. Це іронія. Це спогад про ті безглузді ревнощі, про мої власні вигадки, в які я змусив себе повірити, щоб мати привід піти, щоб не визнавати, як сильно я боявся власної любові.

Я сиджу в темряві, дивлячись на її спокійне обличчя. Тиша в палаті стає оглушливою. Вся моя біль, всі ці роки, що я вважав себе зрадженим — це була пустка. Я сам спалив наше життя до тла, бо був занадто гордим, щоб просто довіряти.

Я виходжу в коридор, ледь переставляючи ноги. Світло ламп ріже очі. Я знаю правду.