20 Станіслав

Лікарня вночі — це мій звичний світ. Тут усе підпорядковане суворим правилам: тихі кроки медсестер, мірне миготіння моніторів, запах антисептиків. Тут я завідувач відділення, людина, яка тримає все під контролем. Але сьогодні моя професійна впевненість — лише фасад. Права долоня під хірургічним халатом глухо й пульсуюче ниє, нагадуючи про розбиту вазу, кришталеві осколки й перелякані очі Лізи.

У короткій перерві між прийомом двох пацієнтів у приймальному відділенні я піднімаюся на третій поверх. Я йду до Ані.

Поки ліфт везе мене вгору, я гарячково прокручую в голові слова, які збираюся їй сказати. Шість років я мовчав, ховаючись за своєю образою та гордістю. Тепер я хочу вивалити перед нею все. Сказати, яким ідіотом я був. Як моя власна параноя й емоційне сліпота змусили мене зробити найжахливішу помилку в житті — відштовхнути її. Я хочу визнати, що наламав стільки дров, що вибачення навряд чи все виправлять, але я готовий збирати ці тріски голими руками. Я хочу, щоб вона знала: я люблю її. І за Лізу, за нашу доньку, я стоятиму до кінця.

Я виходжу з ліфта й прямую по довгому, напівтемному коридору до її палати. Двері виявляються трохи прочиненими — звідти падає тонка смужка світла. Я вже заношу ліву руку, щоб постукати, як раптом зупиняюся.

З палати долинає голос Ігоря. Наполегливий, упевнений і занадто гучний для нічного стаціонару.

— Аню, це єдиний логічний варіант, — каже він, і я прямо бачу, як він при цьому поправляє свій ідеальний годинник. — Післязавтра підписуємо документи про виписку, я забираю твої речі, і ми відразу їдемо до мене. Тобі потрібна реабілітація, нормальний догляд, а не порожня квартира.

— Ігорю, я не знаю... — голос Ані звучить тихо, в ньому чути втому і сумнів. — Все так швидко. І... ми ж говорили про Лізу. Ти з нею так і не поладнав. Вона дикується тебе, а після цих днів у Стаса вона взагалі буде розгублена.

Я затамовую подих, притискаючись спиною до стіни поруч із дверима. Серце гатить у ребра, як божевільне.

— Ой, облиш, — Ігор видає короткий, зневажливий смішок, від якого в мене всередині все перевертається. — Це всього лише дитина, вона ще нічого не розуміє. Діти як пластилін — що зліпиш, те й буде. Як дорослі вирішать, так вона й житиме. Поплаче день-два і забуде.

Він робить паузу, мабуть, підходячи ближче до її ліжка, бо його голос стає нижчим, але ще більш тиранічним:

— Аню, у мене немає часу гратися в підлітка. Бігати сюди в лікарню, влаштовувати якісь цукерково-букетні побачення, чекати, поки ти надумаєшся... Я дорослий чоловік, у мене бізнес. Треба щось вирішувати вже зараз. Моя пропозиція в силі: ти і я. А дитячі капризи ми владнаємо по ходу. Чим цей варіант поганий?

Я стискаю ліву руку в кулак так міцно, що нігті впиваються в шкіру. «Всього лише дитина». Цей покидьок називає мою доньку, мою ягідну фею, яка будує хатинки з пледів і ділиться котячим кормом, «пластиліном».

Я ледь стримуюся, щоб не вибити ці двері ногою й не перевірити на Ігорі міцність моєї забинтованої правої руки. Але я змушую себе слухати далі. Мені потрібна відповідь Ані.

— Ігорю, справа не в капризах, — тихо каже вона, уникаючи прямої відповіді на його питання «чим варіант поганий». Вона не каже, що кохає його. Не каже, що хоче цього переїзду. — Я просто... дуже втомилася. Голова все ще паморочиться. Давай поговоримо про це завтра, на свіжу голову. Будь ласка.

— Гаразд, — невдоволено бурмоче Ігор. Чути шелест його куртки. — Спи. Але часу мало, Аню. Час іде.

Я швидко й безшумно відступаю в тінь сусіднього коридорного ніші, проводжаючи поглядом Ігоря, який виходить з палати з насупленим обличчям.

Коли його кроки затихають біля ліфта, я повертаюся до дверей Ані. Моя репетиція промови більше не потрібна. Тепер я точно знаю, що робити. Спокій, який обіцяв їй Ігор — це не безпека, це в'язниця, де Лізу вважатимуть «додатком», який заважає дорослим. І я ні за що в світі не дозволю їм туди потрапити.

Кроки Ігоря стихають. Ліфт клацає, поглинаючи його, і в коридорі знову стає мертвечо-тихо. Я стою, втиснувшись у тінь ніші, і відчуваю, як у грудях щось обірвалося. «Пластилін». Він назвав мою доньку пластиліном.

Моя рука під халатом ниє — пульсуючий ритм, наче нагадування про те, скільки я вже встиг напартачити. Але зараз немає часу на біль. Є тільки двері палати.

Я штовхаю їх — вони піддаються беззвучно.

У палаті напівтемрява. Аня лежить, відкинувши голову на подушку, її дихання рівне, але якесь… надто глибоке. Я підходжу ближче. Медсестра вже була тут. На тумбочці стоїть склянка з водою, а поруч — ампула. 20 міліграмів. Ігор не просто прийшов поговорити, він наказав її «вимкнути». Щоб вона не думала. Щоб вона не вирішувала. Щоб вона просто стала зручною.

— Аню? — я шепочу, схиляючись над нею.

Вона ледь розплющує очі. Зіниці розширені, погляд блукає по стелі, чіпляючись за щось невидиме. Вона намагається сфокусуватися на мені, але повіки важкі, наче свинцеві.

— Стас? — її голос — ледь чутний хрип. — Ліза… вона де? Вона знову… знову в халепі? Я… я не можу… не можу знайти…

Вона вчепилася в край простирадла, її пальці безпорадно стискають тканину. У цьому стані, під цим дурманом, вона не грає. Вона не будує стін. Вона просто мати, яка боїться за свою дитину.

— Ліза вдома. З Мариною. Все добре, Аню, — я сідаю на край ліжка. Накриваю її холодну долоню своєю. — Вона в безпеці. Обіцяю.

Вона вдивляється в моє обличчя, намагаючись впізнати. В її очах — кришталева щирість, яку неможливо підробити.

— Ти не віддаси її… так? — вона ледве тримає очі відкритими. — Не віддаси… цьому…

Серце пропускає удар. Я відчуваю, як всередині мене все стискається. Це мій шанс. Це той самий момент, коли правда стає або ліками, або отрутою. Я нахиляюся зовсім низько, майже торкаючись її скроні губами. Я маю запитати. Зараз. Бо завтра вона прокинеться, знову вдягне броню, і я ніколи, ніколи більше не дізнаюся, що було тоді.