31 Стас

Лікарня вночі — це мій звичний світ. Тут усе підпорядковане суворим правилам: тихі кроки медсестер, мірне миготіння моніторів, запах антисептиків. Тут я завідувач відділення, людина, яка тримає все під контролем. Але сьогодні моя професійна впевненість — лише фасад. Права долоня під хірургічним халатом глухо й пульсуюче ниє, нагадуючи про розбиту вазу, кришталеві осколки й перелякані очі Лізи.

У короткій перерві між прийомом двох пацієнтів у приймальному відділенні я піднімаюся на третій поверх. Я йду до Ані.

Поки ліфт везе мене вгору, я гарячково прокручую в голові слова, які збираюся їй сказати. Шість років я мовчав, ховаючись за своєю образою та гордістю. Тепер я хочу вивалити перед нею все. Сказати, яким ідіотом я був. Як моя власна параноя й емоційне сліпота змусили мене зробити найжахливішу помилку в житті — відштовхнути її. Я хочу визнати, що наламав стільки дров, що вибачення навряд чи все виправлять, але я готовий збирати ці тріски голими руками. Я хочу, щоб вона знала: я люблю її. І за Лізу, за нашу доньку, я стоятиму до кінця.

Я виходжу з ліфта й прямую по довгому, напівтемному коридору до її палати. Двері виявляються трохи прочиненими — звідти падає тонка смужка світла. Я вже заношу ліву руку, щоб постукати, як раптом зупиняюся.

З палати долинає голос Ігоря. Наполегливий, упевнений і занадто гучний для нічного стаціонару.

— Аню, це єдиний логічний варіант, — каже він, і я прямо бачу, як він при цьому поправляє свій ідеальний годинник. — Післязавтра підписуємо документи про виписку, я забираю твої речі, і ми відразу їдемо до мене. Тобі потрібна реабілітація, нормальний догляд, а не порожня квартира.

— Ігорю, я не знаю... — голос Ані звучить тихо, в ньому чути втому і сумнів. — Все так швидко. І... ми ж говорили про Лізу. Ти з нею так і не поладнав. Вона дикується тебе, а після цих днів у Стаса вона взагалі буде розгублена.

Я затамовую подих, притискаючись спиною до стіни поруч із дверима. Серце гатить у ребра, як божевільне.

— Ой, облиш, — Ігор видає короткий, зневажливий смішок, від якого в мене всередині все перевертається. — Це всього лише дитина, вона ще нічого не розуміє. Діти як пластилін — що зліпиш, те й буде. Як дорослі вирішать, так вона й житиме. Поплаче день-два і забуде.

Він робить паузу, мабуть, підходячи ближче до її ліжка, бо його голос стає нижчим, але ще більш тиранічним:

— Аню, у мене немає часу гратися в підлітка. Бігати сюди в лікарню, влаштовувати якісь цукерково-букетні побачення, чекати, поки ти надумаєшся... Я дорослий чоловік, у мене бізнес. Треба щось вирішувати вже зараз. Моя пропозиція в силі: ти і я. А дитячі капризи ми владнаємо по ходу. Чим цей варіант поганий?

Я стискаю ліву руку в кулак так міцно, що нігті впиваються в шкіру. «Всього лише дитина». Цей покидьок називає мою доньку, мою ягідну фею, яка будує хатинки з пледів і ділиться котячим кормом, «пластиліном».

Я ледь стримуюся, щоб не вибити ці двері ногою й не перевірити на Ігорі міцність моєї забинтованої правої руки. Але я змушую себе слухати далі. Мені потрібна відповідь Ані.

— Ігорю, справа не в капризах, — тихо каже вона, уникаючи прямої відповіді на його питання «чим варіант поганий». Вона не каже, що кохає його. Не каже, що хоче цього переїзду. — Я просто... дуже втомилася. Голова все ще паморочиться. Давай поговоримо про це завтра, на свіжу голову. Будь ласка.

— Гаразд, — невдоволено бурмоче Ігор. Чути шелест його куртки. — Спи. Але часу мало, Аню. Час іде.

Я швидко й безшумно відступаю в тінь сусіднього коридорного ніші, проводжаючи поглядом Ігоря, який виходить з палати з насупленим обличчям.

Коли його кроки затихають біля ліфта, я повертаюся до дверей Ані. Моя репетиція промови більше не потрібна. Тепер я точно знаю, що робити. Спокій, який обіцяв їй Ігор — це не безпека, це в'язниця, де Лізу вважатимуть «додатком», який заважає дорослим. І я ні за що в світі не дозволю їм туди потрапити.