29 Стас

Я дивлюся на порожню баночку з-під йогурту, на забинтовану долоню, на пригорілу каструлю, яку вже навіть замочувати немає сенсу, і розумію: нам терміново потрібна провізія. Якщо я хочу дотягнути до завтрашнього ранку й не вморити дитину голодом, мого холостяцького набору «кава плюс очікування дива» не вистачить.

— Лізо, збирайся. Йдемо в магазин. Тільки тримайся за мою ліву руку. Права зараз... ну, не для тримання певно.

Ми виходимо. Свіже повітря трохи протвережує. Я намагаюся тримати спину рівно, але забинтована долоня, захована в кишеню кенгурушки, і стійкий запах гару, який, здається, в’ївся мені в шкіру після кулінарного тріумфу, трохи псують образ упевненого в собі чоловіка.

У супермаркеті Ліза поводиться напрочуд тихо. Вона йде поруч, міцно тримаючись за мій палець, і з цікавістю розглядає величезні стелажі. Я намагаюся бути максимально зібраним: овочі, фрукти, нормальна крупа (цього разу вівсянка швидкого приготування, де треба просто залити окропом, бо плиту я сьогодні більше не чіпатиму), трохи курячого філе.

Я відволікаюся буквально на тридцять секунд, щоб вибрати правильне молоко з нормальною жирністю. Тридцять секунд — це занадто багато для шестирічної дитини, яка щоправда прагне допомогти.

— Стасе, дивись, яке гарне! — долинає збоку.

Я повертаю голову і відчуваю, як у мене сіпається око. Ліза стоїть біля піраміди з акційними пляшками. Вона примудрилася витягнути з самого центру велику скляну пляшку з густим, яскраво-пурпуровим смузі з лісових ягід. І, судячи з усього, кришечка на цій пляшці була або погано закручена, або її вже хтось відкривав до нас.

— Лізо, обережно, постав...

Пізно. Важка пляшка вислизає з її маленьких долонь. Вона падає на кахельну підлогу. Скло, на диво, витримує, але пластикова кришка з тріском вилітає. Під тиском густий чорнично-малиновий фонтан б’є точно вгору і вбік.

Секунда — і нова світло-бежева сукня з метеликами, яку ми так ретельно обирали вчора, перетворюється на полотно в стилі абстрактного експресіонізму. Пурпурові плями всюди: на її обличчі, на рукавах, на моїх світлих кросівках і сірих спортивках.

Ми стоїмо в центрі залу. Навколо нас — калюжа кольору стиглої малини, а Ліза тепер нагадує дуже велику, дуже налякану ожину.

— Я... я просто хотіла подивитися, чи там є полуничка, — шепоче вона, і її нижня губа починає зрадницьки дрижати. Вона стискає плечі, чекаючи, що я зараз почну кричати. Ну звісно, Ігор за таке точно прочитав би лекцію про правила поведінки в громадських місцях.

Я заплющую очі. Рука смикає болем під бинтом, штани зіпсовані, дитина схожа на вождя червоношкірих, а в кишені вібрує телефон. Смуга перешкод перетворилася на мінне поле.

Я роблю глибокий вдих, присідаю перед нею на коліна прямо в цю ягідну калюжу, ігноруючи бруд. 

— Так, капітане Лізо. Здається, план «тихе полювання» провалено.

Вона шмигає носом, дивлячись на мене зі страхом. 

— Ти будеш сваритися?

— Сваритися? За те, що ти розфарбувала нас у трендовий колір сезону? — я дістаю з кишені вологу серветку і бережно витираю їй носик. — Лізо, ми з тобою сьогодні — команда «Катастрофа». Ти бачила, як я спалив кашу? А як розбив вазу? Тепер ми просто доповнили образ. Ти — ягідний монстрик, а я — твій підірваний на міні охоронець. Ми ідеально пасуємо один одному.

Вона раптом пирхає від сміху, попри сльози, які ще стоять в очах. 

— Ти весь у цятку! На лобі теж!

— От бачиш. А тепер швидко беремо сухарі Марсу, платимо за це смузі, яке так безжально на нас напало, і біжимо додому відмиватися, поки нас не здали в поліцію за вандалізм.

Я підводжуся, беру її за руку. Мені байдуже на погляди перехожих і на те, що касирка дивиться на мою забинтовану руку й наші заляпані речі з явною підозрою. Головне — Ліза міцно стискає мою долоню і більше не боїться.

Ми виходимо з розсувних дверей супермаркету на парковку, і я вмить застигаю. Прямо біля моєї машини стоїть знайомий чистий позашляховик. Ігор прихилився до капота, тримаючи в руках телефон, і на його обличчі грає така огидно-переможна посмішка, що моя ліва рука сама стискається в кулак. Він явно знімає наш «парад невдах» на камеру.