28 Стас

— Ну от і все, капітане, — я накладаю останній виток бинта, затягуючи його вузлом за допомогою зубів. — Жити буду. Хірурги — вони як коти, у них дев’ять життів.

Я підводжуся, відчуваючи, як адреналін поступово вивітрюється, залишаючи лише пульсуючий біль у долоні. Крові справді було багато — кришталь ріже чисто і глибоко, — але сухожилля цілі, а це головне. Рука функціонує, хоч і трохи «смикає».

Ліза все ще дивиться на мою забинтовану руку з благоговійним жахом. 

— Точно не відпаде? — пошепки питає вона. 

— Даю слово лікаря. Навіть шрам буде гарний, зможу розповідати, що це я з піратами бився.

Я підходжу до стелажа, куди вона так відчайдушно намагалася залізти, і одним рухом знімаю ту саму «гарну коробку». Це виявляється стара металева скринька з-під чаю, яку я використовував для зберігання всякого мотлоху — старих значків, ключів від попередніх квартир та якихось дрібних сувенірів.

— Ось вона. Тримай. Тільки наступного разу просто скажи: «Стасе, дістань, будь ласка, скарби». І я дістану. Без каскадерських трюків. Домовилися?

Ліза притискає скриньку до себе і серйозно киває. 

— Домовилися. Більше ніяких «трюкачів».

Наступні пів години ми проводимо за прибиранням. Я з хірургічною прискіпливістю збираю найменші осколки кришталю, працюючи лівою рукою, поки Ліза «контролює» процес, сидячи на дивані. Марс, відчувши безпеку, повертається на своє місце і починає вилизувати лапу з таким виглядом, ніби це він тут усе розрулив.

— Стасе? — раптом подає голос Ліза. 

— Га? 

— Я від нервів дуже їсти захотіла. У мене в животі наче динозавр бурчить. Можна мені кашу? Таку солодку, як мама робить. З молоком.

Каша. Ну, це ж не суп і не омлет, правда? Зварити крупу — що може бути простіше?

Я йду на кухню, відчуваючи прилив ентузіазму. Знаходжу пачку вівсянки, наливаю молоко. Головне — не пересолити й не пересолодити. Я ставлю каструлю на вогонь і повертаюся у вітальню, щоб глянути, чи не вигадала Ліза новий спосіб самоліквідації.

Вона сидить на підлозі, розглядаючи «скарби» зі скриньки, і щось тихо розповідає Марсу. Я задивляюся на неї. Вона така схожа на Аню, коли зосереджена — той самий вигин брів, та сама лінія щелепи.

Я ловлю себе на думці, що просто не можу відірвати від неї погляду. Наче якщо я відвернуся хоч на секунду, вона знову залізе на стілець або просто зникне, як міраж. Ця гіпервідповідальність, яка зазвичай допомагає мені в операційній, зараз перетворюється на справжню параною.

— Лізо, все добре? — питаю я вдесяте за п'ять хвилин. 

— Стасе, я просто дивлюся на ключик! — сміється вона. — Іди до своєї каші!

І тут мій ніс вловлює характерний, ні з чим не порівнянний запах. Запах пригорілого молока.

— Чорт! — я лечу на кухню.

Пізно. Біла піна вже встигла вирватися з каструлі, заливаючи конфорку, а на дні утворилася впевнена чорна кірка. Овес прилип до металу так, ніби він вирішив стати його частиною навічно.

Я знімаю каструлю з вогню, дивлячись на цей кулінарний провал. У кухні панує сизий дим.

— Ой... — Ліза з'являється у дверях, затуляючи ніс рукою. — Це що, «космічна каша»? Чорна-чорна?

Я зітхаю, витираючи чоло здоровою рукою. 

— Це каша «Уважний лікар». Я так на тебе задивився, що забув про закони фізики. Вибач, малеча. Здається, сьогодні у нас на обід знову йогурт... або я можу спробувати ще раз.

Ліза підходить, дивиться на пригорілу каструлю, а потім на мою забинтовану руку, яка явно почала нити від різких рухів. 

— Не треба ще раз. Давай йогурт. А каструлю ми... ми скажемо мамі, що це була наукова спроба.

Ми сидимо за столом, їмо йогурт прямо з баночок (уже традиція!). У квартирі все ще трохи пахне гаром, рука болить, а каструля, мабуть, піде на смітник. Але Ліза раптом бере мою здорову руку своєю маленькою долонькою.

— Знаєш, Стасе... макарони у тебе були не дуже, і каша згоріла. Але ти мене так швидко спіймав! Прямо як супермен. Тільки без плаща.

Я дивлюся на неї й розумію: я готовий спалити хоч десять каструль і розбити весь кришталь у цьому місті, аби тільки чути це від неї щодня.