27 Стас

Я звіряюся з графіком на телефоні. Один день. У мене залишився рівно один день до нічної зміни, яка обіцяє бути важкою, і до того моменту, як Аня вийде з лікарні, щоб назавжди викреслити мене зі свого життя.

Я дивлюся на квартиру. Вона нагадує поле бою після свята: повсюди шматочки паперу, залишки «фортеці» та Марс, який з підозрою обнюхує надуту рукавичку. Треба хоч трохи прибрати цей гармидер, поки ми не потонули в рожевому фатині та котячій шерсті.

— Лізо, давай домовимося: я мию посуд, а ти збираєш свої нові речі в шафу, — пропоную я, намагаючись повернути у своє життя бодай ілюзію контролю.

— Добре, шеф! — вона віддає мені честь, копіюючи мій жест, і з ентузіазмом береться до справи.

Я йду на кухню. Шум води трохи заспокоює. Я думаю про Аню, про її слова про «прірву» та «спокій». Як пояснити їй, що спокій з Ігорем — це повільна смерть, а прірва зі мною — це принаймні життя?

Раптом з вітальні долинає дивний звук — скрегіт металу об паркет і нестійке погойдування чогось важкого.

— Лізо? Що ти там робиш?

— Я просто хочу дістати ту гарну коробку! Вона на самій горі!

Я вибігаю в кімнату і відчуваю, як серце холоне. Ліза, вирішивши, що вона достатньо доросла, щоб не просити допомоги, спорудила хитку вежу: мій робочий стілець на коліщатках, зверху — три товстенні атласи з анатомії, а на них — сама Ліза. Вона тягнеться до верхньої полиці стелажа, де стоїть важка скляна ваза — мій подарунок від вдячних пацієнтів, наповнений дрібними монетами та камінцями.

Стілець під нею починає їхати вбік. Атласи з’їжджають.

— Тату! — кричить вона, вперше за ці дні вживаючи це слово від переляку.

Ваза хилиться вперед. Секунда розтягується в нескінченність. Я бачу, як кришталь летить прямо на неї, а вона починає падати спиною назад, на кут журнального столика.

Я не думаю. Я просто роблю ривок, на який, здавалося б, не здатне моє втомлене тіло. Я встигаю підхопити її за мить до удару, притискаючи до себе і розвертаючись так, щоб прийняти основну вагу на себе.

Ми падаємо на підлогу. Ваза врізається в мою витягнуту руку, якою я прикрив голову Лізи, і розлітається на тисячу осколків.

— Ти ціла? Лізо! — я гарячково оглядаю її. Вона тремтить, вчепившись у мою футболку, але, здається, на ній ні подряпини.

— Я... я просто хотіла... — вона починає схлипувати.

Я намагаюся підвестися, опираючись на праву руку, і раптом відчуваю різкий, пекучий біль. По руці миттєво розтікається щось тепле й липке. Осколок кришталю пройшов глибоко, прямо по основі долоні.

— Чорт... — я стискаю щелепи, щоб не вилаятись при дитині.

Крові багато — занадто багато для звичайної подряпини. Я — хірург, і я точно знаю, що там під шкірою. Сухожилля, нерви, судини. Одне невдале поранення — і моя кар’єра закінчиться прямо тут, на цьому заляпаному кров’ю паркеті.

— Стасе, у тебе кров! — Ліза дивиться на мою руку з жахом, її очі стають величезними. — Це через мене? Ти помреш?

— Ніхто не помре, Лізо, — я намагаюся говорити спокійно, хоча перед очима на мить темніє від болю. — Просто невелика аварія. Слухай мене уважно. Йди у ванну, там на полиці є білий пакунок з бинтами. Принеси мені його. Швидко.

Вона зривається з місця. Я дивлюся на свою руку. Розріз глибокий, рваний. Пальці слухаються погано. Я відчуваю, як усередині все холоне не від болю, а від розуміння наслідків. Завтра нічна зміна. Післязавтра — виписка Ані.

Ліза прибігає, тримаючи бинт, її руки тремтять. 

— Ось... я принесла... Будь ласка, не болій!

Я зубами розриваю упаковку, намагаючись накласти тугу пов’язку лівою рукою. — Все добре, малеча. Ти врятувала мене. Ти справжня помічниця лікаря.

Я притискаю бинт, дивлячись, як біла тканина миттєво просочується червоним. У цей момент у моїй голові проноситься божевільна думка. Аня. Вона приїде, вона побачить мене таким... Вона зрозуміє, що я ризикнув усім заради нашої доньки.

Але одразу приходить інша думка, гірка й холодна: «Або вона скаже, що я навіть з дитиною не можу впоратися без травм, і це стане останньою краплею для того, щоб віддати Лізу Ігорю».