26 Стас

Ранок вривається у вітальню немилосердно яскравим сонячним променем, який б’є мені прямо в очі. Я розплющую їх і не одразу розумію, де я. Спина затерпла від спання на підлозі біля халабуди, а перед самим носом висить чийсь хвіст. Марс.

— Стасе, прокидайся. Час снідати, — шепоче мені прямо у вухо Ліза.

Я повертаю голову. Вона сиділа поруч, схрестивши ноги, і тримала в кулачку кілька коричневих трикутників. — О, дякую, малеча... — я простягаю руку, але вчасно зупиняюся, вгледівши специфічний вигляд «частування». — Лізо, це що?

— Це сухарики Марса, — серйозно пояснює вона. — Він сказав, що вони дуже смачні. Наче печиво, тільки з рибою. Спробуй, він поділився!

Марс, який сидів поруч, видав коротке «м’яв», що в перекладі з котячої, мабуть, означало: «Їж, не соромся, я сьогодні щедрий».

Я дивлюся на ці котячі ласощі, потім на Лізу, яка з надією чекає моєї дегустації. Почуття гумору починає прокидатися раніше, ніж мозок. — Знаєш, Лізо... я дуже вдячний Марсу. Передай йому, що я обов’язково спробую їх пізніше. Але лікарі зазвичай снідають чимось менш... хрустким. Давай краще я зроблю нам тости? З варенням, яке ти вчора так старанно розлила.

Ми переміщуємося на кухню. Сніданок минає напрочуд мирно. Я навчився вправно оминати плями борошна, які ще не встиг витерти, а Ліза зосереджено викладає з часточок яблука складні візерунки на своїй тарілці.

Ідилію перериває вібрація телефону. На екрані — Аня. Мій шлунок миттєво стискається в тугий вузол.

— Алло, Аню? Як ти? — Вже краще, Стасе, — її голос звучить твердо, майже відчужено. Це не та Аня, яка вчора напівсонна тримала мене за руку. — Слухай, я телефоную сказати, щоб ти почав збирати речі Лізи.

Я завмираю з ножем для масла в руці. — Тобто? Тебе виписують? — Післязавтра. Гематома стабільна, лікарі кажуть, що я можу доліковуватися вдома. Ігор уже все організував. Він забере мене, ми заїдемо за Лізою... і все. Ми переїжджаємо до нього.

Слова падають як важкі камені в холодну воду. — До нього? Аню, ти серйозно? Ти тільки-но прийшла до тями, а вже збираєшся до людини, яка... — Яка була поруч останні два роки, — перебиває вона. — Яка підтримувала мене, поки тебе не було.

Я відчуваю, як усередині закипає лють, змішана з відчаєм. — Поруч? Аню, цей твій Ігор за два дні, поки ти була непритомна, жодного разу не запитав про Лізу! Він навіть не глянув у її бік, коли її хотіли забрати в дитячий будинок. Йому було все одно, де вона і з ким. Його цікавив тільки твій стан і те, як він виглядає в очах головлікаря.

На тому кінці дроту настає тиша. Важка, наелектризована. — Він просто розгубився, — нарешті каже вона, але я чую в її голосі тінь сумніву, яку вона намагається придушити. — Він не звик до дітей, Стасе. Він стабільний, надійний і... — І він не кохає її, Аню! — вигукую я, забувши про те, що Ліза сидить за метром від мене. — Він бачить у ній додаток до тебе. А вона... вона тут будує халабуди з моїх пледів і годує мене котячим кормом. Вона жива, вона справжня! А він хоче закрити вас у своїй стерильній клітці.

— Стасе, припини, — її голос стає крижаним. — Моє рішення прийняте. Післязавтра ми їдемо. Це буде краще для всіх.

— Чим він кращий за мене, Аню? — питаю я тихо, і цей запит звучить майже як благання. — Окрім того, що він не робив помилок шість років тому? Чим він кращий зараз, у цю хвилину?

— Він дає мені те, чого ти ніколи не міг дати, — відповідає вона швидко, занадто швидко. — Що саме? Гроші? Безпеку? — я майже відчуваю, як вона намагається знайти відповідь, яка б звучала переконливо. — Спокій, Стасе. З ним я знаю, що буде завтра. А з тобою... з тобою я завжди на краю прірви.

Вона кладе слухавку раніше, ніж я встигаю щось додати. Я стою, стискаючи телефон, і дивлюся на Лізу. Вона перестала гратися з яблуками й тепер дивиться на мене своїми величезними, надто дорослими очима.

— Ми поїдемо до мами? — тихо питає вона. — Так, малеча. Післязавтра.

Я розумію, що в мене залишилося всього сорок вісім годин. І що Аня пішла від відповіді не тому, що Ігор кращий. А тому, що вона боїться зізнатися сама собі: вона досі чекає, що я штовхну її в цю прірву знову — і цього разу не дам упасти.