17 Станіслав

Нарешті мені вдається виловити цю мокру й щасливу «русалку» з піни. Але Ліза не була б собою, якби наостанок не здійснила свій підступний план: вона хапає нещасного Марса, який необачно підійшов занадто близько до краю ванни, і притискає його до свого мокрого рушника.

Кіт застигає в стані повного заціпеніння. Його лапи розчепірені, очі нагадують дві великі жовті фари, а з вух капає мильна вода. Він навіть не нявкає — він просто шокований таким зухвальством.

Я загортаю обох — і дитину, і кота — у величезне махрове простирадло. Віднісши цей «пакунок» у вітальню, я безсило падаю в крісло. Мої повіки стають свинцевими. Шум води, пара та дитячий сміх витягли з мене останні сили. Я відчуваю, як голова схиляється на груди, а свідомість починає повільно пливти кудись у бік глибокого, безпробудного сну...

— Стасе! — дзвінкий голос і різкий поштовх у коліно виривають мене з небуття. — Я їсти хочу.

Я розплющую одне око. Ліза стоїть переді мною, уже в новій піжамі з хмаринками, але з дуже серйозним виглядом. — Я давав тобі омлет. І йогурт. І навіть макарони, які ти забракувала, — бурмочу я, намагаючись згадати, як мене звати.

— То було не те, — вона крутить носом. — Я хочу суп. Мама завжди каже, що ввечері треба їсти щось «ріденьке», щоб животик не болів.

Суп. О восьмій вечора (чи вже о дев’ятій?). Я дивлюся на плиту, на порожні каструлі й розумію: це мій кінець. Я вмію зашивати серце, але я гальмую на етапі пасеровки цибулі.

Я дістаю телефон і набираю сестру. Марина — єдина людина, яка не буде сміятися з моєї безпорадності (ну, майже не буде).

— Стасе? Ти живий? — чую я її бадьорий голос. 

— Марись, терміново. Протокол порятунку. Як зварити суп, щоб шестирічна дитина його не виплюнула? У мене є курка, картопля і... здається, морква.

На тому кінці дроту чути вибух сміху.

 — Хірург року просить рецепт бульйону! Записуй, «світило»: кидай курку у воду, знімай піну — це як у твоїх операціях, усе зайве геть...

Поки Марина диктує мені послідовність дій, я починаю метатися по кухні. Чищу картоплю так, ніби видаляю кісту — акуратно і зосереджено. У цей час у вітальні починається масштабна перебудова.

Ліза не втрачає часу. Вона стягує з мого ліжка всі покривала, вигрібає з шафи запасні подушки й починає будувати собі хатинку прямо посеред кімнати. Мої дорогі дизайнерські пледи стають дахом, а важкі медичні атласи — фундаментом для стін.

— Марсе, йди сюди! Ти будеш головним вартовим! — чую я її командний голос.

Я визираю з кухні з ножем у руці. Марс, який уже встиг трохи підсохнути й розпушитися, знову опиняється в полоні. Ліза затягує його всередину своєї конструкції з ковдр. Кіт виглядає так, ніби він щойно підписав контракт на службу в пеклі, але чомусь не чинить опору. Він просто лежить у центрі халабуди з виглядом філософа, який змирився з неминучим.

— Марино, вона будує бункер і взяла кота в заручники, — шепочу я в слухавку, кидаючи моркву в окріп. 

— Це нормально, Стасе. Це називається «дитинство». Ти просто забув, що це таке. Додавай сіль! Тільки не переборщи, як зі своїм цинізмом.

Через сорок хвилин я, спітнілий і з червоною плямою від засмажки на футболці, підношу тарілку до «входу» в хатинку. 

— Пані капітан, суп доставлено.

Ліза визирає зі своєї фортеці. Вона оцінює запах, пробує першу ложку... і киває.

— Майже як у мами. Тільки морква занадто великими кубиками. Але я з’їм, бо ти старався.

Вона сидить у своєму курені, підсвічуючи собі моїм ліхтариком для огляду зіниць, і зосереджено їсть. Марс спить поруч, уткнувшись носом у її нове рожеве взуття.

Я сідаю поруч на підлогу, притулившись спиною до дивана. У квартирі пахне курячим бульйоном і вогкою вовною. Це найдивніший вечір у моєму житті. Але коли я дивлюся на цю хатинку з ковдр, я раптом розумію: я не хочу, щоб вона йшла. Я не хочу повертатися в свою ідеальну, порожню чистоту.

— Стасе? — доноситься з глибини халабуди. 

— Що, Лізо? 

— А ти завтра знову будеш варити суп? Чи ми вже заберемо маму і вона нам зварить «правильний»?

Я ковтаю клубок у горлі. 

— Заберемо, малеча. Обов’язково заберемо.

Я дістаю телефон, щоб написати Ані, що все добре, але рука завмирає над екраном. У пошті висить той самий файл з МРТ. Я обіцяв собі не дивитися його при дитині, але цікавість і професійна тривога сильніші за мене.

Я вимикаю настільну лампу, залишаючи лише слабке світло від екрана ноутбука. У вітальні панує абсолютна тиша, якщо не рахувати сопіння Лізи та приглушеного мурчання Марса десь у надрах хатинки з пледів.

Я вдивляюся в знімки МРТ. Мої очі, звиклі шукати патології, пухлини чи приховані крововиливи, цього разу бачать зовсім інше.

Вирок: Вона здорова

Жодної «чортівні». Жодних страшних діагнозів чи прихованих хвороб, які вимагають багатомісячного лікування під моїм наглядом. Те, що я прийняв за підозрілу тінь у шийному відділі, виявляється звичайною особливістю будови, яка ніяк не загрожує життю. Аня міцна. Набагато міцніша, ніж я думав. За пару днів гематома спаде, запаморочення мине, і вона...

Я закриваю ноутбук. Тихий клік звучить у порожній кухні як фінальний акорд.

Ось вона, іронія долі. Як лікар я маю радіти — пацієнтка йде на поправку швидше, ніж очікувалося. Як Стас, я відчуваю, як у грудях стає холодно. Бо ці чисті знімки означають лише одне: як тільки Аню випишуть, цей «філіал дівчачого хаосу» в моїй квартирі буде ліквідовано.

Вона забере Лізу. Вона знову зачиниться у своєму світі, де для «кам'яного принца» немає місця. І Ігор зі своїм бездоганним годинником і планами на приватну клініку знову опиниться поруч, підставляючи їй своє зручне плече.

Я підводжуся і тихо йду у вітальню. Опускаюся на коліна перед входом у халабуду. Ліза спить, розметавшись на подушках, одна її рука лежить на спині Марса, інша — стискає край нової ковдри. На щоці — пляма від мого «шедеврального» супу.