23 Стас

Я дивлюся на Лізу, яка все ще шморгає носом, розглядаючи порожню баночку з-під йогурту. Вона не спить. Її очі злипаються, але внутрішній «двигун» усе ще працює на залишках денного стресу. Їй треба якось перемкнутися, інакше цей вечір закінчиться черговою хвилею сліз.

— Знаєш, що, малеча? — я легенько штовхаю її плечем. — Нам обом треба змити цей день. Як щодо ванни? У мене десь була піна, яка пахне ялиною... або морською сіллю. Будеш як русалка в лісі.

Ліза миттєво піднімає голову. В очах з’являється живий вогник.

 — З піною? Щоб аж до стелі? — Ну, до стелі не обіцяю, бо нас затоплять сусіди, але велику гору організуємо.

Я йду у ванну, вмикаю воду і починаю шукати той самий флакон, який колись подарувала Марина. Поки вода шумить, наповнюючи кімнату парою, я намагаюся вибудувати в голові план на завтра. Але план руйнується гучним «ДЗІНЬ!» з боку кухні, а за ним — тишею, яка лякає набагато більше за будь-який гуркіт.

Я вилітаю з ванної. На підлозі в кухні лежить моя улюблена товстостінна чашка, розбита на три великі шматки. Поруч, забившись під стіл, сидить розлючений Марс, а над черепками стоїть Ліза. Її обличчя знову кривиться, а губи дрижать.

— Я не спеціально! — вигукує вона, і сльози починають котитися градом. — Я просто хотіла спіймати Марса! Він же теж брудний! Він мав купатися зі мною! А він дряпається... і штовхнув чашку!

— Лізо, стій! Не рухайся, там скло! — я підхоплюю її під пахви й переставляю на чисту ділянку підлоги.

У цей самий момент мій телефон, що лежить на столі прямо біля черепків, починає вібрувати. На екрані висвічується: «АНЯ».

Мій пульс робить божевільний стрибок. Я дивлюся на Лізу, яка заходиться плачем, на розбиту чашку, на кота, який готується до стрибка мені на голову, і розумію: я на межі повного провалу.

Я хапаю телефон і натискаю «прийняти», намагаючись надати голосу вигляду «все-під-контролем-я-завідувач-відділення».

— Алло? Аню? — я відвертаюся від Лізи, затискаючи інше вухо пальцем. — Стасе? — її голос звучить слабко, але в ньому вже чутно материнську тривогу. — Як ви там? Що за шум? Чому Ліза плаче?

— Вона... е-е... вона не плаче, — я роблю знак Лізі «цить», але вона лише голосніше хлипає. — Ми просто... дивимося мультик. Дуже сумний мультик про маленького котика, який загубив маму. Емоційний момент, знаєш...

— Станіславе, не бери мене за дурну, — Аня кашляє. — Що сталося?

— Все добре, чесно, — я пітнію під власним халатом. — Ми збираємося купатися. Ліза просто дуже хотіла взяти з собою кота, а Марс виявився проти водних процедур. Зараз ми все розрулимо. Як ти почуваєшся?

— Голова паморочиться... але я хотіла почути її. Дай їй слухавку.

Я передаю телефон Лізі, молячись усім богам хірургії. — Мамо! — вигукує вона, вмить забуваючи про розбиту чашку. — Стас розбив чашку! Ой, тобто ми розбили... і Марс не хоче в піну! Але ми купили сукню з метеликами! Приходь швидше, я тобі її покажу!

Аня щось тихо говорить їй у відповідь, і я бачу, як Ліза поступово заспокоюється. Коли вона повертає мені телефон, Аня каже лише одну фразу: — Постарайся, щоб до ранку квартира залишилася цілою, Стасе. Будь ласка.

Я видихаю. — Обіцяю. Спи, Аню.

Я швидко змітаю скло, запевняючи Лізу, що чашка була «стара і немодна», і веду її у ванну. Там уже справжня снігова гора з піни. Вона в захваті застрибує у воду, і на хвилину настає ідилія.

Я стою біля ванни, гордий собою: піни стільки, що за нею ледь видно краї. Ліза сидить у цій білій горі, наче в хмарі, але замість очікуваного захвату на її обличчі з’являється вираз глибокого розчарування. Вона озирається на порожні бортики ванни, на мої суворі флакони з шампунем «3-в-1» і переводить погляд на мене.

— І це все? — питає вона, примруживши очі.

— Е-е... Ну так. Вода тепла, піна пахне лісом. Чого не вистачає?

— Стасе, ти що, ніколи не купався? — вона зітхає так важко, ніби я безнадійний пацієнт. — Де дельфін Денис? Де моя гумова жаба? А корабель? Як я маю тут сидіти без нікого? Це ж просто... мокра піна!

Вона починає розгрібати піну руками, шукаючи на дні бодай щось, але знаходить лише мою мочалку-сітку. 

— Це що, риба? — вона гидливо піднімає її за мотузку. — Вона некрасива. Я хочу Дениса! Без іграшок я вилажу!

Я бачу, як її очі знову починають блищати від підступних сліз. Ні, тільки не це. Друга істерика за вечір — і я сам попрошуся на госпіталізацію.

— Стій! Не вилазь! — я виставляю руки вперед, наче намагаюся зупинити потяг. — Денис... він зараз на спецзавданні. Але в мене є дещо краще. Зачекай одну хвилину!

Я вибігаю в коридор, гарячково міркуючи. Я завідувач хірургії. У моєму домі має бути щось, що зможе розважити шестирічну дівчинку. Я залітаю на кухню, потім у кабінет.

Я повертаюся через хвилину, тримаючи «арсенал» за спиною. — Дивись, Лізо. Дельфіна немає, зате до нас прийшли... космічні мандрівники!

Я дістаю пару своїх стерильних латексних рукавичок. Надуваю одну з них, як кульку, зав’язую вузлом пальці — і вуаля, виходить щось схоже на п'ятиголову морську істоту. Малюю на ній маркером усміхнену мордочку.

— Це — Капітан Рукавичка, — я пускаю надуту латексну рукавичку на поверхню піни. — А це, — я дістаю кілька пластикових контейнерів для аналізів (чистих, зрозуміло!) та великий шприц на 20 кубів (без голки!). — Це підводні човни та водомет!

Ліза застигає, розглядаючи мої «іграшки». Вона обережно торкається пальцем надутої рукавички, яка весело погойдується на хвилях.

— Він такий смішний, — вона нарешті посміхається. — У нього пальці замість волосся!

Вона хапає шприц, набирає в нього воду і з криком «Вогонь!» випускає струмінь прямо мені в обличчя. Я не встигаю відхилитися. Вода тече за комір халата, але я лише витираю очі й сміюся.

— Влучно, капітане Лізо! — я стаю на коліна біля ванни, забувши про свій статус і втому.