22 Стас

Адреналін від шопінгу вивітрюється так само швидко, як запах нових речей. На годиннику восьма вечора, і я бачу, як настрій Лізи стрімко котиться в прірву. Вона вже не принцеса-ніндзя. Вона — втомлена, розгублена шестирічка, яка раптом згадала, що вона не вдома, а мама — в білій палаті під крапельницею.

— Я голодна, — бурмоче вона, розмазуючи по щоці залишок ранкового борошна.

— Зараз усе буде, — бадьоро відповідаю я.

Я йду на кухню. Мої кулінарні таланти закінчуються на вмінні ідеально заварити каву та підсмажити яєчню, щоб жовток не розтікся. Я дістаю три яйця, трохи молока, збиваю все це з хірургічною ретельністю. Омлет виходить ідеальним — пишним, золотистим, викладеним на найкращу тарілку, що в мене була.

Я ставлю тарілку перед Лізою. Вона дивиться на неї так, ніби я щойно подав їй на сніданок жабу.

— Я не буду це їсти, — каже вона, і її нижня губа починає загрозливо тремтіти.

 — Чому? Це ж омлет. Ти казала, що любиш яйця. 

— У мами він не такий! Він у неї з дірочками! А цей... цей занадто жовтий! — вона штовхає тарілку, і шматочок омлету сумно сповзає на стіл. — Я хочу макарони з сиром.

Я роблю глибокий вдих. Спокійно, Стасе. Це просто дитячий каприз. Це легше, ніж видаляти стороннє тіло з бронхів.

— Добре. Макарони з сиром. П’ять хвилин.

Я шукаю пачку макаронів. Знаходжу якісь італійські «пір’я». Ставлю воду. Поки вона закипає, я гарячково терту сир — єдиний шматок пармезану, який завалявся в холодильнику. Моя кухня, яка ще вранці була взірцем мінімалізму, тепер нагадує поле бою: брудні вінчики, сковорідка, розсипаний сир.

Я змішую гарячі макарони з сиром. Вони злипаються в одну незрозумілу грудку, бо пармезан — це не зовсім те, що зазвичай кладуть у дитячі макарони.

— Ось, — я ставлю нову тарілку. — Макарони. З сиром.

Ліза бере вилку, порпається в тарілці й видає короткий схлип.

 — Вони не тягнуться! І вони тверді! Мама робить м’якенькі! І сир пахне старими шкарпетками!

— Лізо, це дорогий сир... — починаю я, але вчасно замовкаю.

Вона кидає вилку на підлогу. Гуркіт металу об плитку звучить як постріл. 

— Я хочу до мами! Я не хочу твої макарони! Я хочу додому!

Вона закриває обличчя руками й починає плакати — гірко, вголос, з тими самими «ік»-завиваннями, які розривають серце на шматки. Я стою посеред кухні, оточений невдалою їжею, і відчуваю себе абсолютним невдахою. Я можу врятувати людину з ножовим пораненням, але не можу нагодувати одну маленьку дівчинку.

У цей момент я розумію: справа не в омлеті й не в сирі. Вона просто хоче, щоб цей страшний день закінчився. Щоб усе стало «як раніше».

Я повільно підходжу до неї й сідаю на підлогу прямо біля її стільця. 

— Лізо... малеча. Подивися на мене.

Вона крізь пальці дивиться на мене зариваними очима.

 — Я теж не вмію готувати як мама. Я взагалі кухар так собі. Але я дуже стараюся. Може... може, ми просто з’їмо по йогурту? У мене є з полуницею.

Вона шмигає носом, витираючи сльози кулачком. 

— З полуницею? — перепитує вона тонким голосом. 

— Так. І ми не будемо сидіти за столом. Ми підемо в вітальню, увімкнемо мультики й будемо їсти його прямо з баночок. Йде?

Вона ще трохи вагається, дивлячись на мої невдалі макарони, а потім важко зітхає, наче доросла жінка, яка змирилася з важкою долею. 

— Йде. Але тільки якщо ти теж будеш їсти з баночки.

Ми сидимо на дивані в напівтемряві. На екрані якісь яскраві істоти кудись біжать, а ми мовчки доїдаємо йогурт.