21 Стас

Ми заходимо в палату навшпиньки. Після галасливого торгового центру та крижаної розмови з Ігорем тут панує така тиша, що я чую власне дихання. Аня лежить нерухомо, її очі заплющені. Седативні препарати після МРТ тримають її в стані напівсну, десь на межі між реальністю та забуттям.

— Тсс, — я підношу палець до губ, зупиняючи Лізу, яка вже готова була застрибнути на ліжко. — Мамі треба ще трохи відпочити.

Ліза слухняно зупиняється. Вона не вивалює пакети на ковдру, як я боявся. Навпаки, вона обережно кладе їх на стілець поруч і дістає лише одну річ — ту саму сукню з метеликами.

— Мамо, — пошепки каже вона, нахиляючись до її вуха. — Ми купили все-все. І крила теж. Стас сказав, що ти будеш найкрасивіша.

Аня не розплющує очей, але її вії ледь помітно здригаються. Я підходжу ближче. Мені потрібно перевірити її стан, але насправді я просто шукаю привід торкнутися її. Як лікар, я маю бути безпристрасним. Як чоловік — я зараз розсипаюся на шматки.

Я обережно беру її руку, щоб перевірити пульс. Мої пальці лягають на її зап’ястя, і в ту ж мить мій власний пульс збивається з ритму, починаючи гатити десь у горлі. Її шкіра прохолодна і неймовірно ніжна, зовсім як тоді, шість років тому, коли ми могли годинами лежати, просто тримаючись за руки.

Я роблю вигляд, що дивлюся на годинник, рахуючи удари її серця. Насправді я просто вбираю це відчуття. Я відчуваю кожен її подих, кожен ледь помітний рух. У голові проноситься тисяча спогадів, від яких стає дико боляче: як вона засинала в мене на плечі після підготовки до іспитів, як пахло її волосся вранці...

— Стасе, — ледь чутно шепоче вона, не відкриваючи очей. — Чому ти... ще тут?

— Я перевіряю показники, — брешу я, не випускаючи її руки. Голос звучить трохи хрипко, і я сподіваюся, що вона спише це на втому. — Тобі треба спати, Аню. Все під контролем.

— Він купив мені шкарпетки з котами, мамо, — втручається Ліза, поправляючи ковдру на ногах Ані. — І ми їли морозиво. Стас добрий. Він не такий, як той дядько з годинником.

Я бачу, як кутик Аниних губ ледь здригається у слабкій посмішці. Вона не віднімає руку. Це маленька перемога, але вона здається мені вагомішою за будь-який успішний діагноз.

Я бережно кладу її долоню назад на ковдру, намагаючись, щоб цей рух виглядав максимально професійно. Хоча всередині мене все кричить від бажання просто притиснути цю руку до свого обличчя і попросити вибачення за кожну секунду цих втрачених років.

— Відпочивай, — кажу я вже тихіше. — Ми будемо поруч.

Я відступаю на крок, дивлячись, як Ліза вмощується на стільчику поруч із ліжком, шепочучи мамі про «найкращі у світі кросівки». Аня знову занурюється в сон, але тепер її обличчя виглядає не таким напруженим.

Ми повертаємося додому, завантажені пакетами так, ніби пограбували склад дитячого одягу. Щойно двері квартири зачиняються, мій стерильний, вилизаний до блиску холостяцький простір припиняє своє існування.

— Стасе, дивись! Я зараз буду приміряти! — вигукує Ліза, і цей вигук стає сигналом до початку справжнього стихійного лиха.

За наступні десять хвилин моя вітальня перетворюється на філіал дівчачого хаосу. Пакети розлітаються в різні боки. Картонні етикетки, які я намагаюся обережно зрізати ножицями, якимось дивним чином опиняються всюди: на дивані, на килимі й навіть на голові у Марса. Кіт, шокований такою кількістю рожевого фатину, забивається під крісло й спостерігає за нами звідти круглими, як блюдця, очима.

— Оце! Тепер оце! — Ліза скидає мій величезний светр і починає натягувати нові футболки одну за одною.

Я стою посеред цього безладу з ножицями в руках і відчуваю повну капітуляцію. На моєму строгому сірому дивані тепер лежать шкарпетки з котами, джинси зі стразами та — о боже — та сама сукня з метеликами.

— Лізо, обережно, не розкидай... — намагаюся вставити я своє «хірургічне» слово про порядок, але вже пізно.

Вона крутиться перед дзеркалом у нових кедах, які ще пахнуть гумою та магазином. — Дивись, як я вмію! Я тепер як принцеса-ніндзя!

Я дивлюся на свій журнальний столик, де раніше лежали лише медичні журнали, а тепер стоїть порожня склянка з-під соку, лежить гребінець із блискітками й пара брудних шкарпеток. У будь-який інший день у мене б стався нервовий тик від такої антисанітарії. Але зараз... зараз я ловив себе на тому, що мені хочеться сміятися.

— Стасе, а де ми це все будемо тримати? У тебе ж тільки порожні полиці, — вона діловито оглядає мою шафу, де висять лише білі халати та три ідеально випрасувані сорочки.

— Ну... мабуть, доведеться потіснити мої халати, — зітхаю я.

Я починаю вигрібати свої речі, звільняючи місце для цієї кольорової купи. Це виглядає кумедно: поруч із моїм суворим чорним костюмом тепер висить яскраво-жовтий светр з написом «Smile». Це нагадує мені про те, як кардинально змінилося моє життя за останні сорок вісім годин.

— Ой! — Ліза раптом завмирає, розглядаючи купку нових шпильок для волосся. — Я не вмію їх чіпляти. Мама завжди робила «дракончика». Ти вмієш робити «дракончика»?

Я дивлюся на свої руки. Руки, які можуть зшити судину завтовшки з нитку. Руки, які не здригнуться під час багатогодинної операції. — Лізо, я вмію робити апендиктомію і резекцію шлунка. Але «дракончик»... це, мабуть, вища математика.

— Ну спробуй! Ти ж лікар! — вона вмощується на підлозі біля моїх ніг.

Я беру гребінець, як скальпель — обережно і з повагою. Її волосся м’яке і зовсім не слухається. Я намагаюся розділити його на пасма, але вони вислизають, плутаються, і в результаті замість «дракончика» у нас виходить щось схоже на гніздо розлюченої сороки.

— Гм... здається, у твого дракончика стався струс мозку, — констатую я, дивлячись на результат у дзеркало.

Ліза дивиться на себе, потім на моє зосереджене, спітніле від напруги обличчя, і починає реготати. — Ти такий смішний, коли стараєшся! Давай краще просто хвостик.