20 Стас

Ми йдемо коридором, шелестячи численними пакетами. Ліза підстрибує на кожному кроці, намагаючись вхопити край пакету з «тими самими» метеликами. Але варто нам підійти до палати Ані, як я бачу його.

Ігор стоїть біля дверей, прихилившись до стіни. Він виглядає бездоганно: ідеально випрасувана сорочка, дорогий годинник, спокійний, майже відчужений вираз обличчя. Побачивши нас, він відштовхується від стіни й повільно йде назустріч. Його погляд ковзає по моїх руках, завантажених покупками, і зупиняється на моєму обличчі.

— Купив трохи часу, Стасе? — голос Ігоря звучить низько й холодно, без жодної істерики. — Гарна спроба. Але давай будемо реалістами. Ці пакети не замінять дитині нормального дому, а Анні — спокою.

Я зупиняюся, відчуваючи, як пакети відтягують пальці. — Я не купую час, Ігоре. Я просто дбаю про те, про що ти навіть не подумав, поки вибирав приватні клініки.

Ігор видає короткий, сухий смішок. Він підходить ближче, так, що я відчуваю аромат його дорогого парфуму. — Я вже домовився. Як тільки її стан стабілізується — а це питання дня, — я перевожу Анну в приватний центр під Києвом. Ліза поїде зі мною. Там закрита територія, охорона, найкращий догляд. Їм не потрібен хірург, який не може відрізнити свою дитину від чужої.

Його слова б’ють точно в ціль, але я не встигаю відповісти.

Ліза, яка до цього мовчки спостерігала за нами, раптом робить крок вперед. Вона випускає мою руку, стає перед Ігорем і... стискає свій маленький кулачок, тицяючи його майже йому в коліно.

— Нікуди я з тобою не поїду! — вигукує вона, і її очі палають справжнім обуренням. — Ти нудний. І мама з тобою завжди сумна. А Стас... він мені купив куртку з крилами! І він не боїться мого зайця! Нам і з ним добре, зрозумів?

Ігор завмирає. Такої відсічі від шестирічної дівчинки він явно не очікував. На його обличчі на мить з'являється тінь розгубленості, яку він тут же ховає за холодною маскою.

— Лізо, ти ще маленька... — починає він, але вона знову показує йому кулак, цього разу рішучіше.

— Я велика! Я вже сама борошно розсипаю! Іди геть, дядьку Ігоре. Стас — наш лікар.

Я відчуваю дикий, майже первісний тріумф. Дитина вибрала мене. Навіть якщо вона ще не знає, хто я насправді, вона відчула те, чого Ігор ніколи не зможе купити — справжню спільність.

— Ти чув, що сказала леді, — кажу я, дивлячись йому прямо в очі. У моєму голосі більше немає невпевненості. — Залиш їх у спокої. Тепер це моя зміна.

Ігор кілька секунд мовчки дивиться на нас. Його погляд важкий, обіцяючий проблеми, але він просто киває. — Подивимося, що на це скаже Анна. Тобі не вдасться довго ховатися за спиною дитини.

Він розвертається і йде геть, карбуючи кроки по лікарняному лінолеуму. А я стою, важко дихаючи, і дивлюся на Лізу. Вона розтискає кулак і знову хапає мене за мізинець.

— Він пішов? — тихо питає вона. — Пішов, малеча. Завдяки тобі.

Я штовхаю двері в палату. Аня вже повернулася з МРТ. Вона лежить, заплющивши очі, але почувши шелест пакетів, розплющує їх. Я бачу її втому, її біль, але в моїй душі зараз стільки вогню, що я готовий витримати будь-який її погляд.