15 Станіслав

Ми йдемо коридором, шелестячи численними пакетами. Ліза підстрибує на кожному кроці, намагаючись вхопити край пакету з «тими самими» метеликами. Але варто нам підійти до палати Ані, як я бачу його.

Ігор стоїть біля дверей, прихилившись до стіни. Він виглядає бездоганно: ідеально випрасувана сорочка, дорогий годинник, спокійний, майже відчужений вираз обличчя. Побачивши нас, він відштовхується від стіни й повільно йде назустріч. Його погляд ковзає по моїх руках, завантажених покупками, і зупиняється на моєму обличчі.

— Купив трохи часу, Стасе? — голос Ігоря звучить низько й холодно, без жодної істерики. — Гарна спроба. Але давай будемо реалістами. Ці пакети не замінять дитині нормального дому, а Анні — спокою.

Я зупиняюся, відчуваючи, як пакети відтягують пальці. — Я не купую час, Ігоре. Я просто дбаю про те, про що ти навіть не подумав, поки вибирав приватні клініки.

Ігор видає короткий, сухий смішок. Він підходить ближче, так, що я відчуваю аромат його дорогого парфуму. — Я вже домовився. Як тільки її стан стабілізується — а це питання дня, — я перевожу Анну в приватний центр під Києвом. Ліза поїде зі мною. Там закрита територія, охорона, найкращий догляд. Їм не потрібен хірург, який не може відрізнити свою дитину від чужої.

Його слова б’ють точно в ціль, але я не встигаю відповісти.

Ліза, яка до цього мовчки спостерігала за нами, раптом робить крок вперед. Вона випускає мою руку, стає перед Ігорем і... стискає свій маленький кулачок, тицяючи його майже йому в коліно.

— Нікуди я з тобою не поїду! — вигукує вона, і її очі палають справжнім обуренням. — Ти нудний. І мама з тобою завжди сумна. А Стас... він мені купив куртку з крилами! І він не боїться мого зайця! Нам і з ним добре, зрозумів?

Ігор завмирає. Такої відсічі від шестирічної дівчинки він явно не очікував. На його обличчі на мить з'являється тінь розгубленості, яку він тут же ховає за холодною маскою.

— Лізо, ти ще маленька... — починає він, але вона знову показує йому кулак, цього разу рішучіше.

— Я велика! Я вже сама борошно розсипаю! Іди геть, дядьку Ігоре. Стас — наш лікар.

Я відчуваю дикий, майже первісний тріумф. Дитина вибрала мене. Навіть якщо вона ще не знає, хто я насправді, вона відчула те, чого Ігор ніколи не зможе купити — справжню спільність.

— Ти чув, що сказала леді, — кажу я, дивлячись йому прямо в очі. У моєму голосі більше немає невпевненості. — Залиш їх у спокої. Тепер це моя зміна.

Ігор кілька секунд мовчки дивиться на нас. Його погляд важкий, обіцяючий проблеми, але він просто киває.

— Подивимося, що на це скаже Анна. Тобі не вдасться довго ховатися за спиною дитини.

Він розвертається і йде геть, карбуючи кроки по лікарняному лінолеуму. А я стою, важко дихаючи, і дивлюся на Лізу. Вона розтискає кулак і знову хапає мене за мізинець.

— Він пішов? — тихо питає вона.

— Пішов, малеча. Завдяки тобі.

Я штовхаю двері в палату. Аня вже повернулася з МРТ. Вона лежить, заплющивши очі, але почувши шелест пакетів, розплющує їх. Я бачу її втому, її біль, але в моїй душі зараз стільки вогню, що я готовий витримати будь-який її погляд.

Ми заходимо в палату навшпиньки. Після галасливого торгового центру та крижаної розмови з Ігорем тут панує така тиша, що я чую власне дихання. Аня лежить нерухомо, її очі заплющені. Седативні препарати після МРТ тримають її в стані напівсну, десь на межі між реальністю та забуттям.

— Тсс, — я підношу палець до губ, зупиняючи Лізу, яка вже готова була застрибнути на ліжко. — Мамі треба ще трохи відпочити.

Ліза слухняно зупиняється. Вона не вивалює пакети на ковдру, як я боявся. Навпаки, вона обережно кладе їх на стілець поруч і дістає лише одну річ — ту саму сукню з метеликами.

— Мамо, — пошепки каже вона, нахиляючись до її вуха. — Ми купили все-все. І крила теж. Стас сказав, що ти будеш найкрасивіша.

Аня не розплющує очей, але її вії ледь помітно здригаються. Я підходжу ближче. Мені потрібно перевірити її стан, але насправді я просто шукаю привід торкнутися її. Як лікар, я маю бути безпристрасним. Як чоловік — я зараз розсипаюся на шматки.

Я обережно беру її руку, щоб перевірити пульс. Мої пальці лягають на її зап’ястя, і в ту ж мить мій власний пульс збивається з ритму, починаючи гатити десь у горлі. Її шкіра прохолодна і неймовірно ніжна, зовсім як тоді, шість років тому, коли ми могли годинами лежати, просто тримаючись за руки.

Я роблю вигляд, що дивлюся на годинник, рахуючи удари її серця. Насправді я просто вбираю це відчуття. Я відчуваю кожен її подих, кожен ледь помітний рух. У голові проноситься тисяча спогадів, від яких стає дико боляче: як вона засинала в мене на плечі після підготовки до іспитів, як пахло її волосся вранці...

— Стасе, — ледь чутно шепоче вона, не відкриваючи очей. — Чому ти... ще тут?

— Я перевіряю показники, — брешу я, не випускаючи її руки. Голос звучить трохи хрипко, і я сподіваюся, що вона спише це на втому. — Тобі треба спати, Аню. Все під контролем.

— Він купив мені шкарпетки з котами, мамо, — втручається Ліза, поправляючи ковдру на ногах Ані. — І ми їли морозиво. Стас добрий. Він не такий, як той дядько з годинником.

Я бачу, як кутик Аниних губ ледь здригається у слабкій посмішці. Вона не віднімає руку. Це маленька перемога, але вона здається мені вагомішою за будь-який успішний діагноз.

Я бережно кладу її долоню назад на ковдру, намагаючись, щоб цей рух виглядав максимально професійно. Хоча всередині мене все кричить від бажання просто притиснути цю руку до свого обличчя і попросити вибачення за кожну секунду цих втрачених років.

— Відпочивай, — кажу я вже тихіше. — Ми будемо поруч.

Я відступаю на крок, дивлячись, як Ліза вмощується на стільчику поруч із ліжком, шепочучи мамі про «найкращі у світі кросівки». Аня знову занурюється в сон, але тепер її обличчя виглядає не таким напруженим.

Ми повертаємося додому, завантажені пакетами так, ніби пограбували склад дитячого одягу. Щойно двері квартири зачиняються, мій стерильний, вилизаний до блиску холостяцький простір припиняє своє існування.