19 Стас

Я стою посеред цього рожевого божевілля, оточений рюшами, блискітками та фатином, і почуваюся значно безпораднішим, ніж на своїй першій самостійній операції. У руках я тримаю крихітну вішалку з чимось неймовірно пишним, а в голові — справжній хаос.

— Стасе, дивись! Тут є крила! — Ліза витягує з полиці рюкзак у формі метелика.

Я дивлюся на неї й мимоволі всміхаюся. Усередині розливається тепле, лоскотне відчуття полегшення. Вона не віддала її. Аня не дозволила Ігорю забрати Лізу, не довірила йому навіть таку дрібницю, як покупка одягу. Вона відправила мене.

Це не просто наказ купити сукню. Це тонка, ледь помітна ниточка довіри, яку вона кинула мені, сама того, можливо, не усвідомлюючи. І я збираюся вчепитися за цю нитку зубами.

— Так, крила — це важливо, — серйозно погоджуюся я, відкладаючи вбік чергову чорну футболку, яку взяв за звичкою. — Але мама сказала: ніякого чорного. Давай шукати щось… е-е… яскраве?

Ми переходимо до відділу з сукнями. Я намагаюся згадати розмір. На око вона мені по пояс, але як це конвертувати в цифри на етикетці?

— Лізо, приміряй оце, — я дістаю жовту сукню з ромашками.

Поки вона крутиться перед дзеркалом, я ловив себе на думці, що кожна річ, яку я обираю, проходить крізь фільтр: «А чи сподобається це Ані?». Мене тягне до неї так сильно, що це стає схожим на фізичну залежність. Шість років я переконував себе, що викреслив її, що забув запах її шкіри та те, як вона мружиться, коли сміється.

Брехня. Я просто заштовхав це глибоко під скальпель, під графіки чергувань і холодну самотність. А тепер, коли вона знову поруч — поранена, зла, втомлена — мене тягне до неї з якоюсь божевільною силою. Хочеться просто бути в одному просторі, чути її голос, навіть якщо вона знову буде мене проганяти.

— Стасе, ти знову став кам’яним, — Ліза смикає мене за руку. На ній зараз сукня з величезними метеликами, і вона виглядає в ній як справжня маленька копія тієї Ані, в яку я закохався колись у бібліотеці.

— Вибач, малеча. Я просто подумав, що мама буде дуже гарною в новій сукні, коли одужає.

Я починаю згрібати речі в кошик із несамовитою швидкістю: джинси, кілька яскравих светрів, білі кеди, купу шкарпеток із котами. Я відчуваю себе мисливцем, який збирає трофеї, щоб принести їх до ніг своєї королеви. Це почуття власності, захисту, бажання забезпечити їх усім необхідним — воно накриває мене з головою.

Ми підходимо до каси. Поки касирка пробиває гору одягу, я дивлюся на Лізу. Вона вже запхала руки в кишені нової яскраво-рожевої куртки й виглядає абсолютно щасливою.

«Вона моя», — раптом проноситься в голові. Не важливо, що там покаже тест, якого я вже навіть не хочу робити. Вона — Аніна. Вона — це продовження того світла, яке я ледь не загасив шість років тому. І якщо для того, щоб повернути Аню, мені треба буде скупити всі дитячі магазини міста або витримати ще десяток скандалів з Ігорем — я це зроблю.

Ми виходимо з ТЦ, навантажені пакетами. Я дивлюся на годинник — МРТ вже мало закінчитися.

— Ну що, лікарю Лізо, — я підморгую їй, відчиняючи двері машини. — Їдемо звітувати перед головним лікарем нашої родини?

— Їдемо! — вигукує вона.

Я тисну на газ, відчуваючи дивний прилив енергії. У мене є план, є надія, і є ця маленька спільниця на задньому сидінні. Тепер головне — щоб результати МРТ були хорошими, а Аня... Аня рано чи пізно зрозуміє, що я нікуди не піду.