18 Стас

Ранок починається з гуркоту.

Я підхоплююся, не одразу розуміючи, де я. На кухні щось брязкає. Забігаю туди й застигаю. Підлога засипана борошном, наче випав сніг. Банка з варенням відкрита, і червоні плями прикрашають білу скатертину. Ліза стоїть на стільці, тримаючи в руках важку коробку з пластівцями.

— Я хотіла приготувати сніданок, як мама… — шепоче вона, і її очі миттєво наповнюються сльозами. — Вибач, я все розсипала.

— Все добре, Лізо, це просто борошно, — я підходжу, щоб зняти її зі стільця, але в цей момент мій телефон на стільниці вибухає вібрацією.

Десять пропущених від Марини. Серце пропускає удар. Я відкриваю повідомлення: «Стасе, терміново дуй у лікарню! Аня прийшла до тями і влаштувала істерику. Тут Ігор, він вимагає дитину і погрожує поліцією»

Я дивлюся на розгублену дитину в борошні, на безлад довкола і відчуваю, як усередині закипає холодна лють.

— Збирайся, малеча, — мій голос звучить напрочуд твердо. — Снідати будемо в дорозі. Нам треба рятувати маму від одного дуже надокучливого дядька.

Я швидко витираю їй обличчя, хапаю її курточку й розумію: час делікатних розмов закінчився.

Ми влітаємо у відділення. Я відчуваю, як Ліза міцніше стискає мою долоню, коли ми підходимо до палати Ані. Голоси з-за дверей звучать приглушено, але напружено.

Я штовхаю двері. Аня сидить на ліжку, бліда, з темними колами під очима, але її погляд уже зосереджений. Ігор стоїть поруч, він спокійний, тримає її за руку. Ніяких істерик — він надто розумний для цього. Він грає роль надійної опори.

— Мамо! — Ліза виривається і кидається до ліжка.

Аня скрикує, ловить її, пригортає до себе так сильно, ніби боїться, що та зникне. Я бачу, як її плечі здригаються. Ігор відступає на крок, ввічливо звільняючи місце, але його погляд, кинутий на мене, залишається холодним.

— Ти в порядку? Боже, Лізо... — Аня відсторонює доньку, оглядає її і раптом завмирає. — Що це у тебе на руках? І на шиї?

Ліза чухає зап’ястя, де ще видно бліді рожеві плями.

— Це від шоколаду, мамо. Дядько з папками пригостив, а Стас дав мені гірку таблетку, і вже майже не чешеться.

Я відчуваю, як під поглядом Ані мені хочеться провалитися крізь землю. Я — лікар, і я не вберіг її дитину від елементарної алергії.

— Аню, це моя провина, — кажу я тихо. — Недогледів.

Ігор робить крок вперед, його голос звучить м’яко й турботливо:

— Анно, не хвилюйся. Це просто лікарняна метушня. Як тільки тебе переведуть, я найму професійну няню з медичною освітою. Вона стежитиме за кожним кроком Лізи 24 на 7. Тобі не треба про це думати, я все візьму на себе.

Аня мовчить кілька секунд, дивлячись то на нього, то на мене. Вона виглядає виснаженою.

— Ігоре, дякую, — нарешті каже вона, але в її голосі немає подяки, лише втома. — Але я хочу побути з донькою сама. Будь ласка, йди. Нам треба... нам треба багато про що поговорити. Без свідків.

Ігор на мить стискає щелепи, але швидко опановує себе. Він киває, торкається її плеча і виходить, навіть не глянувши в мій бік. В палаті стає нестерпно тихо.

— Стасе, — Аня дивиться на мене, і в її очах я бачу суміш вдячності й глухої образи. — Дякую, що забрав її. Марина розповіла про притулок.

— Я не міг інакше, — відповідаю я.

У цей момент двері відчиняються, і заходить санітар з візком.

— На МРТ, Анно Сергіївно. Нас чекають.

Аня киває, допомагає Лізі злізти з ліжка. Потім вона знову оглядає доньку — мій величезний підкочений светр, чиїсь чужі шкарпетки, розкуйовджене волосся, на якому ще видно сліди ранкового «борошняного снігу».

— Боже, Стасе... — вона зітхає, і на її обличчі з’являється тінь тієї самої Ані, яку я знав колись. — Подивися на неї. Вона одягнена як безхатько. На що ти її перетворив за одну ніч?

— Я намагався... — починаю я, але вона перериває мене жестом.

— Поки мене не буде, піди в торговий центр поруч. Купи їй нормальний одяг. Сукню, джинси, футболки... хоча б гребінець купи! Вона ж дівчинка, Стасе, а не твій інтерн на нічному чергуванні.

Санітар починає везти візок, і Аня вже з коридору гукає: — І тільки спробуй купити щось чорне або синє! Вона любить яскраве!

Я стою посеред палати з Лізою, яка тримає мене за руку. — Чула? — питаю я. — Ми йдемо на шопінг.

— А ми купимо сукню з метеликами? — з надією питає вона.

— Купимо з чим завгодно, аби твоя мама знову не почала на мене так дивитися, — я зітхаю, розуміючи, що оперувати складну пухлину для мене в рази простіше, ніж обрати правильну сукню для шестирічної дівчинки.

Ми виходимо з лікарні. Я відчуваю, що цей наказ про одяг — це її маленька перевірка. Аня дає мені шанс довести, що я можу подбати про Лізу не як хірург, а як людина, яка хоче бути поруч.