14 Станіслав

Ранок починається з гуркоту.

Я підхоплююся, не одразу розуміючи, де я. На кухні щось брязкає. Забігаю туди й застигаю. Підлога засипана борошном, наче випав сніг. Банка з варенням відкрита, і червоні плями прикрашають білу скатертину. Ліза стоїть на стільці, тримаючи в руках важку коробку з пластівцями.

— Я хотіла приготувати сніданок, як мама… — шепоче вона, і її очі миттєво наповнюються сльозами. — Вибач, я все розсипала.

— Все добре, Лізо, це просто борошно, — я підходжу, щоб зняти її зі стільця, але в цей момент мій телефон на стільниці вибухає вібрацією.

Десять пропущених від Марини. Серце пропускає удар. Я відкриваю повідомлення: «Стасе, терміново дуй у лікарню! Аня прийшла до тями і влаштувала істерику. Тут Ігор, він вимагає дитину і погрожує поліцією»

Я дивлюся на розгублену дитину в борошні, на безлад довкола і відчуваю, як усередині закипає холодна лють.

— Збирайся, малеча, — мій голос звучить напрочуд твердо. — Снідати будемо в дорозі. Нам треба рятувати маму від одного дуже надокучливого дядька.

Я швидко витираю їй обличчя, хапаю її курточку й розумію: час делікатних розмов закінчився.

Ми влітаємо у відділення. Я відчуваю, як Ліза міцніше стискає мою долоню, коли ми підходимо до палати Ані. Голоси з-за дверей звучать приглушено, але напружено.

Я штовхаю двері. Аня сидить на ліжку, бліда, з темними колами під очима, але її погляд уже зосереджений. Ігор стоїть поруч, він спокійний, тримає її за руку. Ніяких істерик — він надто розумний для цього. Він грає роль надійної опори.

— Мамо! — Ліза виривається і кидається до ліжка.

Аня скрикує, ловить її, пригортає до себе так сильно, ніби боїться, що та зникне. Я бачу, як її плечі здригаються. Ігор відступає на крок, ввічливо звільняючи місце, але його погляд, кинутий на мене, залишається холодним.

— Ти в порядку? Боже, Лізо... — Аня відсторонює доньку, оглядає її і раптом завмирає. — Що це у тебе на руках? І на шиї?

Ліза чухає зап’ястя, де ще видно бліді рожеві плями.

— Це від шоколаду, мамо. Дядько з папками пригостив, а Стас дав мені гірку таблетку, і вже майже не чешеться.

Я відчуваю, як під поглядом Ані мені хочеться провалитися крізь землю. Я — лікар, і я не вберіг її дитину від елементарної алергії.

— Аню, це моя провина, — кажу я тихо. — Недогледів.

Ігор робить крок вперед, його голос звучить м’яко й турботливо:

— Анно, не хвилюйся. Це просто лікарняна метушня. Як тільки тебе переведуть, я найму професійну няню з медичною освітою. Вона стежитиме за кожним кроком Лізи 24 на 7. Тобі не треба про це думати, я все візьму на себе.

Аня мовчить кілька секунд, дивлячись то на нього, то на мене. Вона виглядає виснаженою.

— Ігоре, дякую, — нарешті каже вона, але в її голосі немає подяки, лише втома. — Але я хочу побути з донькою сама. Будь ласка, йди. Нам треба... нам треба багато про що поговорити. Без свідків.

Ігор на мить стискає щелепи, але швидко опановує себе. Він киває, торкається її плеча і виходить, навіть не глянувши в мій бік. В палаті стає нестерпно тихо.

— Стасе, — Аня дивиться на мене, і в її очах я бачу суміш вдячності й глухої образи. — Дякую, що забрав її. Марина розповіла про притулок.

— Я не міг інакше, — відповідаю я.

У цей момент двері відчиняються, і заходить санітар з візком.

— На МРТ, Анно Сергіївно. Нас чекають.

Аня киває, допомагає Лізі злізти з ліжка. Потім вона знову оглядає доньку — мій величезний підкочений светр, чиїсь чужі шкарпетки, розкуйовджене волосся, на якому ще видно сліди ранкового «борошняного снігу».

— Боже, Стасе... — вона зітхає, і на її обличчі з’являється тінь тієї самої Ані, яку я знав колись. — Подивися на неї. Вона одягнена як безхатько. На що ти її перетворив за одну ніч?

— Я намагався... — починаю я, але вона перериває мене жестом.

— Поки мене не буде, піди в торговий центр поруч. Купи їй нормальний одяг. Сукню, джинси, футболки... хоча б гребінець купи! Вона ж дівчинка, Стасе, а не твій інтерн на нічному чергуванні.

Санітар починає везти візок, і Аня вже з коридору гукає: — І тільки спробуй купити щось чорне або синє! Вона любить яскраве!

Я стою посеред палати з Лізою, яка тримає мене за руку. — Чула? — питаю я. — Ми йдемо на шопінг.

— А ми купимо сукню з метеликами? — з надією питає вона.

— Купимо з чим завгодно, аби твоя мама знову не почала на мене так дивитися, — я зітхаю, розуміючи, що оперувати складну пухлину для мене в рази простіше, ніж обрати правильну сукню для шестирічної дівчинки.

Ми виходимо з лікарні. Я відчуваю, що цей наказ про одяг — це її маленька перевірка. Аня дає мені шанс довести, що я можу подбати про Лізу не як хірург, а як людина, яка хоче бути поруч.

Я стою посеред цього рожевого божевілля, оточений рюшами, блискітками та фатином, і почуваюся значно безпораднішим, ніж на своїй першій самостійній операції. У руках я тримаю крихітну вішалку з чимось неймовірно пишним, а в голові — справжній хаос.

— Стасе, дивись! Тут є крила! — Ліза витягує з полиці рюкзак у формі метелика.

Я дивлюся на неї й мимоволі всміхаюся. Усередині розливається тепле, лоскотне відчуття полегшення. Вона не віддала її. Аня не дозволила Ігорю забрати Лізу, не довірила йому навіть таку дрібницю, як покупка одягу. Вона відправила мене.

Це не просто наказ купити сукню. Це тонка, ледь помітна ниточка довіри, яку вона кинула мені, сама того, можливо, не усвідомлюючи. І я збираюся вчепитися за цю нитку зубами.

— Так, крила — це важливо, — серйозно погоджуюся я, відкладаючи вбік чергову чорну футболку, яку взяв за звичкою. — Але мама сказала: ніякого чорного. Давай шукати щось… е-е… яскраве?

Ми переходимо до відділу з сукнями. Я намагаюся згадати розмір. На око вона мені по пояс, але як це конвертувати в цифри на етикетці?

— Лізо, приміряй оце, — я дістаю жовту сукню з ромашками.